Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 78

– І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував… А може, я тоді його вбив?.. – з важкого голосу Сидора відчувалося, як нелегко оповідати йому свою таємницю. – Клятий рудий кіт! Він знищив мене зовсім, загнав, як самітника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з лісом, бо людей хіба раз на місяць побачиш…

– Сидоре, я хочу тобі запропонувати щось нове, – сказав Мирон. – У мене є ще вільного часу повних два місяці до театрального сезону. Я заберу тебе звідсіля в місто. Підемо між людей. Там багацько наших товаришів, розважиш себе хоч на кілька тижнів. Бо годі тобі дичавіти тут серед тих лісів і багнюк… Візьмеш відпустку і поїдемо… Добре?

– Може… Не знаю!

Від тижня Сидір жив у місті в Мирона. Широке товариство трохи оживило його, бліде обличчя вже не виглядало таким похмурим. Щовечора друзі заходили до ресторану, де збиралась уся акторсько-мистецька братія. Навіть у стосунку до жінок пізнати було помітний вплив товариства. Деякі з їх гурта роз'їхалися згодом на літниська, до знайомих, до рідні й на села. Мирон хотів теж провідати свою рідню, що мешкала на Підгір'ї. Сидір ніяк не погоджувався, щоб виїхати разом з Мироном, хотів залишитись декілька тижнів у місті, а пізніше їхати до себе, на Полісся. Щойно по довгих намовах дався переконати і таки поїхав…

У Сальницю з'їздилося щоліта багато літників і нітрохи не нудно було жити. До місцевого вчителя приїздила щороку його своячка Галя, дочка директора банку. Звичайно приїздила вона сюди батьковим автом. Мирон знав її ще з давніших років.

Веселої вдачі, швидко зуміла прихилити до себе Сидора. Найчастіше перебував він у її товаристві, бо завжди розсміяне, гарне личко і веселий голос Галі втишав його нерви. Коли вибиралися товариством на прогульку, то завжди Галиним автом, де шоферував Сидір.

Був теплий серпневий ранок… Товариство, що вибралося на прогульку, доїхало до місця, де закінчилась вигідна для авт дорога. Тут усі посходили з авта й стали чекати, поки Сидір проїде вперед та провідає, чи є для авта шлях… Відколи він зник за закрутом, проминула година… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець. Нарешті десь за закрутом озвалась автова сирена… Товариство пожвавилося… Ось показується «крайслєрівський» елєґантний повіз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… І тоді…

Усі бачать, як поперед автом пробігає рудий кіт. Мирон скрикує… Машина дивно підскакує… заточується, мов пияк, і з усім розгоном котиться в дебру.

Довга мовчанка. Тільки каміння здушене машиною летить уділ… Галя голосно скрикує, закриває обличчя долонями та істерично плаче. Сміливіші сходять поволі у дебру… На дні її лежить потрощена машина… поламані кола, розбита каросерія… А під автом до половини вихилене велике тіло Сидора… Крізь уста тонісіньким струмком скапує кров… І на чолі видно червоні плями крови…

Мирон нахиляється ближче і пізнає… відбитки замащених кров'ю котячих лапок…

_______

Потягти – привабити.

Григорій Луцик-Муллик

Народився у 1910-их роках на Волині. Мешкав у Вільні, Литва. Дописував у 1930-их роках до «Нового Часу» та у 1940-их до дитячого часопису «Наш Світ» (Луцьк). Автор оповідань, легенд, історичної повісти «Граф Кучальський», яка залишилася в рукописі.

Трагічний сеанс

– Кожен з вас може обстоювати свою думку. А що торкається процесу зіновіївців у Лєнінґраді, то тверджу за припущенням Троцького, що Сталін-Джуґашвілі мав до діла з загартованими бойовиками з групи так званих старих революціонерів… Таке медіюм менш податне на дію гіпнозу, ніж, скажемо, жінка, або навіть птаха, чи звірятко.

– Згода, пане професоре! – відповів молодий асистент гінекольоґічної клініки, який своє заперечення конче починав «згодою», немов боєць, який перед двобоєм подає противникові руку на привіт. – Згода! Підписуюся руками й ногами. Одначе не треба випускати з уваги одного факту. А саме: лікарі віддали на послуги ҐПУ незнаний досі препарат, ін'єкція якого ослаблює пацієнтові волю.

– Перепрошую, пане докторе! Ви помиляєтеся, – відповів своєю традиційною формулою професор, немов читав акт старовинного шабльонового присуду. Зрештою, навіть вислів згоди професор починав запереченням. – Ви помиляєтеся. Хоч би навіть і справді зайшов цей факт. Хоч би навіть виявилося, що гіпнотизери були освітлені зеленим світлом у темній тюрмі і без упину повторювали в'язням їх мниму вину, аж поки в них не вмовили. Gutta cavat lapidm. Староримська правда. Мені розходиться про силу суґестії, як таку. Бачите, людина таїть у собі великі сили. Надприродні сили. І ціле щастя, що вона, злочинна у більшости людина, про них не знає. Коли б конокрад Распутін був свідомий своєї суґеруючої сили, напевно, поповнив би сто разів більша садистичних актів, і ще за життя, а не in exstremis, як це сталося, був би канонізований. Зрештою, ще в давньому Єгипті злочинці використовували силу суґестії для негідних затій, використовуючи загіпнотизованих третіх осіб, як знаряддя. Одначе Творець послав людям її на пожиток, як і все те, чим ми зловживаємо. Ніщо не є створене на шкоду людям. Наприклад, на віденській клініці зробили експеримент із впорскуванням гадючої їді. І виявилося, що вона лікує нежить. Подібно людей лікується суґестією від шкідливих, а часто навіть убивчих гонів* та схильностей, що переходять міру.

Маю на увазі самосуґестію, що кермує всім нашим внутрішнім життям і, на послугах якої, перебуває фізичний організм людини. Дозвольте мені це твердження ілюструвати прикладами. Я бачив каліку від уродження, який відкинув палки і пішов собі свобідно. Знаємо жінок стигматичних, які, подібно як Марія Магдалина, переживають Христові муки й мають п'ять ран. Потім: совість, страх, любов, відвага, самолюбство, радість, лєтарґ. Я знав жінку, якій приснилося, що вона злетіла зі скали в Альпах. Прокинувшись, побачила, що впала з ліжка, але мала поламані кости. Віра в уроєні заслуги та здогадну власну негідність, параноя, меґальоманія, клєптоманія та всі иньші роди манії, здоровля й недуга – це все самосуґестія. Цікавить мене вершок, так би мовити, омега того явища. А саме: смерть. Знаю одну людину, досить серйозну та зрівноважену, яка приобіцяла мені, що на власне бажання вмре. Я сам визначив час: завтра, десята вечора. Сеанс триватиме рівно п'ятнадцять хвилин. Такий між нами заклад.

– А чи вільно бути присутніми особам третім?

– Розуміється. Це я собі заздалегідь застеріг. Таким робом матиму рівночасно свідків.

– А коли він виграє заклад? Як небіжчик, не матиме змоги допом'янутися.

– Навпаки, панове. Між нами була списана нотаріяльна умова. Бачите, він задовжився клініці на поважну суму грошей. Коли не мав можливости заплатити, кредит перебрала на себе прозекторія. Якщо він не вирівняє їй до кінця життя належності з відсотками, то тіло його переходить законно на власність прозекторії. Отже, по його смерти, себто, коли він виграє заклад, я ліквідую всі його грошові зобов'язання та понесу всі кошти похорону.

– Але припустім, що зайшло таке: він передчуває день своєї смерти. Моя прабабуня докладно провістила годину свого кінця. Тільки очікувала з війська мого батька. «Він йде… Я чую його кроки. Коб не спізнився. Мені залишилося тільки дві години жити…» – такими були її слова.

– Я це передбачив, мій пане. Термін сеансу я сам довільно призначав кількаразово й знову пересував. Одначе в мого контрагента не було ані тіні спротиву. На все годиться… Отже, будьте ласкаві завтра прибути своєчасно. Десята вечора пункт.

В десятій вечора в професоровому сальоні опущені штори щільно позаслонювали вікна. Панував півсумерк. Гості були в комплеті. Тиша. По підлозі застугоніли важкі, наче кавалерійські, кроки. Високий, тонкий тип, якого лице трудно було розпізнати, опустився мовчки у фотель. Професор натиснув у стіні ґудзик, і в кутку яскраво щось заблищало. Високий тип сказав якимсь підземним голосом: