Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 100

— Швидше, братове! Швидше!

Запорожці стрибали з чайок, мчали до замку. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.

— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!

Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Арсен з жменькою сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.

Поряд з Арсеном стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов облізлий горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.

Вся залога фортеці вже була на ногах і чинила завзятий опір. Яничари–гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.

Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що обложені з лементом відкотились од брами аж до мурів внутрішньої цитаделі. Там зав’язався жорстокий рукопашний бій. Поволі він розпався на окремі вогнища, що спалахували повсюди: на майдані, в тісних провулках і дворах.

Арсен зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.

Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за ними назирці. Навколо лунали крики, стогін поранених змішувався з хрипом конаючих, козацьке «слава» і турецьке «алла» зливалися в одне страшне протяжне «а–а–а!» Тхір у цьому пеклі не втрачав з ока гнучку постать запорожця… Перестрибнувши через глинобитну стіну, з–за якої, на його думку, було безпечно спостерігати за боєм, Тхір негадано зіткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклі з луком і сагайдаком у руках. Тхір вихопив з–за пояса пістоль і вистрелив старому в груди. Той упав. Тхір схопив лука, висмикнув з сагайдака стрілу з білим оперенням, злодійкувато визирнув з–за стіни. Тим часом Арсен потиснув агу до самої цитаделі і намагався влучним ударом прикінчити його або обеззброїти.

Тхір прикинув відстань, підняв лука. Тятива бренькнула, як струна, — і стріла сліпучою блискавкою шугнула через майдан…

Але Тхір не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Він отетеріло оглянувся — то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.

Тхір зрозумів, що з цього боку йому не загрожує небезпека, і знову виглянув з–за стіни. Він сподівався побачити Звенигору на землі з стрілою у спині. Але замість того уздрів Сікача, який летів до нього через майдан з високо піднятою шаблею. А Арсен тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров’ю стрілу.

— Прокляття! — скрикнув Тхір і кинувся до дівчини.

Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, захищаючись від удару чи благаючи пощади. Однак Тхір не здержав руки — і шабля зачервоніла від дівочої крові.

— Що ти робиш? Навіщо забив дівчину? — почувся голос Сікача.

Тхір спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув:

— Змія! Стріляла із лука в наших… Довелося спочатку батька, а потім — її…

— А–а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цілилась у Звенигору… На щастя, Когут помітив вчасно і затулив собою товариша… Тепер у нього кров цівкою б’є з рани. Жаль буде, якщо помре, — добрий був козарлюга!.. Ходімо, брате! Ще багато роботи!

Сікач побіг до запорожців, що вже повсюдно тіснили охоплених розпачем і відчаєм захисників фортеці. А Тхір, ще не оговтавшись від страху і кленучи в думці Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утік у Крим до Алі, шмигнув у якесь приміщення, щоб поживитися татарським добром.

Біля Арсена і пораненого Когута зібралося кілька найближчих друзів. Арсен обережно витягнув із грудей товариша стрілу. Метелиця дістав з глибочезної кишені штанів плескату пляшечку з горілкою, насипав у неї з порохівниці пороху, розколотив — і ту пекучу сіру суміш вилив на рану. Потім зав’язав чистою полотняною ганчіркою.

— Хлопці, віднесіть його на човен, — наказав Арсен. — Та доглядайте добре!

Старший Півненко підняв брата на руки і разом з Товкачем поніс до Дніпра. А запорожці знову подались у гущавину битви.

Коли впала цитадель, кизи–керменський бей замкнувся з жменькою своїх воїнів у мечеті. З вікон, з мінаретів, з даху відстрілювались вони від насідаючих козаків.

Поодинокі розрізнені яничарські загони з боєм пробивалися до мечеті і під прикриттям своїх стрільців чинили запеклий опір козакам.

— Бийте їх, дітки! Бийте недовірків проклятих! — гримів серед бою голос Сірка. — Не давайте опам’ятатися!

І «дітки», серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною посунули на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров’ю кам’яні плити сходів, дико кричали яничарські аги й татарські мурзи…

Але вже не було сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козаків!

Арсен зі Спихальським увірвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови охоронців, Арсен побачив коменданта — підстаркуватого вилицюватого бея, в очах якого світився неприхований переляк. Він хотів би зараз зникнути, провалитися крізь землю чи хоча б перетворитися на рядового воїна. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цій фортеці.

— Бею, здавайся! — крикнув Арсен, вимахуючи шаблею. — Маєш честь здатися самому Сіркові!

Збоку свистіла важка шаблюка Спихальського. Охоронці подалися назад, придавивши бея до стіни. В тісняві вони не могли вільно орудувати зброєю, заважали один одному. Хтось із них вереснув:

— Урус–шайтан! Урус–шайтан!

Від того крику здригнулися захисники мечеті. Кількома сильними ударами Арсен проклав собі дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.

Бей вирвав з блискучих піхов шаблю. Мабуть, сьогодні вона ще не була в ділі. Схрестив її з козацькою.

Тепер Арсен вже не бачив нічого, крім лискучого одутлого лиця ханського вельможі. Та в пам’яті, мов падуча зірка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафі: холодне сонце, похмуре море, напівроздягнуті невільники і свист батогів, що падали на плечі… Ненависть потроїла його сили. В напівтемній мечеті від схрещених шабель бризнули сліпучі іскри. Бей не мав куди відступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успішно відбивала всі випади козака. Та, видно, страх скував його серце, бо лоб укрився рясними краплями поту.

Арсен відступив на крок й усім тілом відхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Той мимоволі подався слідом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Арсен несподівано і міцно ударив спіднизу. Шабля супротивника мелькнула в повітрі, перелетіла через голову козака і з брязкотом упала на кам’яну підлогу. Бей смертельно зблід, відсахнувся — й уперся плечима в стіну. До його горла діткнулося холодне вістря блискучої криці. Та Арсен в останню мить стримав руку.

— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!

— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!

Спочатку найближчі до бея воїни покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.

В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогнали поранені.

Підійшов Сірко. Обняв козака.

— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.

…Опівдні, важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими, козацька флотилія відчалила від Кизи–Кермена. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.

7