Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 103

Запала тяжка мовчанка.

Кара–Мустафа застиг, мов чорна статуя.

Першим підвівся Ахмет–паша. Шовковим шарфиком витер з лоба піт. Заговорив неголосно:

— Великий візире і все доблесне воїнство, по довгих роздумах я дійшов висновку, що з якихось не відомих мені причин Аллах відступив від нас і вже не наділяє своїх захисників милістю своєю… Нічим іншим я не можу пояснити втрату нами вчора і сьогодні багатьох воїнів ісламських і гармат… Моє військо зменшилося на третину. А до урусів прибули з півночі свіжі сили… Я не бачу можливості продовжувати далі цю затяжну і небезпечну для слави нашої війну. Я ніколи не був боягузом, але зараз у моє серце закрадається страх. Аллах відступився від нас, і невірні можуть взяти верх над нами… Тому я за негайний почесний відступ, бо інакше і переможне наше військо ісламське загине, і гармати всі втратимо. Честь держави до самого воскресіння мертвих буде загублена, а ми за це будемо прокляті на віки вічні!

Ахмед–паша уклонився і сів.

Усі мовчали, похмурі, пригнічені. Кожен розумів, що коли майже за місяць не пощастило двохсоттисячному війську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зосталося не більше семи–восьми тисяч украй змучених, виснажених стрільців та козаків, то тепер, після того як уруси стали на лівому березі Тясмину і мають вільний вхід у місто, тільки чудо може допомогти туркам і татарам добитися тут перемоги.

Нарешті мовчанку порушив Кур–паша. З великим зусиллям підняв важке огрядне тіло, відсапнув, ніби здерся на високу гору.

— Великий візире, сила війська вичерпалася. Ні підкопи, ні міни, ні апроші, ні безперервний обстріл з гармат, ні бої на самих стінах — ніщо не допомогло синам Магомета взяти обложене місто. Ми відчуваємо нестачу в усьому: мало хліба, обмаль пороху, лише на один–два штурми — бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих і поранених!

— Чого ж хоче Кур–паша? — спитав візир.

— Почесного відступу.

— Такого, як минулого року? Тоді ми почесно відступили…

Хан Мюрад–Гірей гарячково схопився з місця. Злісно блиснув на Кур–пашу розкосими чорними очима.

— Великий візире, славні і мужні воїни Магомета, достойність віри і держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають від нас одного — перемоги!.. Я пам’ятаю, як торік, майже в цей саме час і на цьому ж місці, мій попередник хан Селім–Гірей на нараді в Ібрагіма–паші казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет–паша і Кур–паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: «Військо ісламське, що перебуває в таборі і в окопах, не може вистояти зараз проти невірних. Якщо облога міста затягнеться ще на днів два, то і переможне воїнство, і снаряди, і гармати наші — все загине, і ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливіше і найкраще буде, якщо ми виведемо з окопів військо, витягнемо гармати та й підемо собі прямо рятівним шляхом відступу…» Хіба не те ж сьогодні кажуть славні паші? Але я вас запитую, де зараз хан Селім–Гірей і великий візир Ібрагім–паша?

Всі мовчали, понуривши голови, опустивши очі в землю. Хан нагадав їм про важку і незавидну долю торішніх полководців.

А хан говорив далі, все більше розпалюючись:

— Вони в ганьбі і неславі, як раби, кинуті на острів Родос… Позбавлені багатства, чинів і заслуг, конають у голоді і загальному презирстві… Невже і вам, паші, хочеться такої ж долі?.. Ні, я не хочу! Мої воїни готові і завтра, і післязавтра, і скільки потрібно буде нести тяготи війни і добитися славної перемоги!.. Хай допоможе нам Аллах!

Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.

Кара–Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров’янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі:

— Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу Аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..

Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічно падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара–Мустафа, пам’ятаючи про гірку долю Ібрагіма–паші, бажав перемоги. Перемоги за будь–яку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо, й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, — це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього — про власне життя і власний добробут. А тут — паші знали — у візира двох думок не було… Більше того, візир був переконаний, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.

— Я хотів би знати, високоповажний хане Мюрад–Гірею, — промовив після паузи візир, — чи твої нукери [123]привезли сина Ромодана–паші з Бахчисарая, чи ні?

— Привезли, великий візире.

— Хай приведуть його до мене!.. А зараз — усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам Аллах!

Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.

2

Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував капудана–пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Арсена похрускував свіжий сувій паперу — Сірків лист гетьману.

Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Арсен віз його у Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.

Всюди виднілися сліди страхітливої навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди — людські трупи. Здичавілі собаки вили по–вовчому, ховаючись у сухих бур’янах.

Арсен вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз’їзди.

Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.

— Турки! — ще здалеку крикнув він. — Мчать сюди!

Арсен зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! і все ж…

— Уперед! — крикнув стривожено.

Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.

А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Арсен розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на чорних конях, вони виглядали мальовничо і грізно. Здавалося — летять чорні привиди.

Запорожці вихопили шаблі — плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.

— Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку… А пашу — гетьманові! — крикнув на ходу Арсен. — А я з половиною загону зупиню ворога!

— Загинеш, Арсене!

— Долі конем не об’їдеш… Женіть!.. Хто охочий — зоставайся!

Більша частина загону припинила біг.

— Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостатів! Уперед!

Запорожці лавою двинули насупроти спагіїв, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.

Арсен підбадьорював товаришів:

— Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!

Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.