Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 105

Кара–Мустафа плеснув у долоні. До намету ввійшов чорбаджія охоронного загону.

— Чи привезли вже пашу Андрія, сина Ромодана–паші?

— Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим.

— Приведіть його сюди!

Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до кримчаків. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських вельмож, що перебували у нього в полоні.

Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.

— Ти розумієш по–турецьки?

— Трохи, — злегка вклонився той.

— Ти знаєш, що твій батько — воєвода уруських військ під Чигирином?

— Знаю.

— Ти завтра будеш вільний, якщо напишеш йому, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!

— Я цього не напишу, великий візире.

— Я примушу тебе зробити це!

— Навіть Аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.

— Тоді ти вмреш лютою смертю!

— Умру. Всі ми смертні.

Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?

У цей час відкинувся полог намету — ввійшов чорбаджія. Вклонився.

— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака–запорожця з важливим листом від Урус–шайтана Сірка.

— Про що лист?

— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.

— Введи козака!.. Чекай — хто його захопив?

— Джаббар–ага і Гамід–ага.

— Хай увійдуть теж.

Чорбаджія плеснув у долоні — до намету ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід–ага і Джаббар–ага. Вклонилися аж до землі.

Арсен мав зв’язані руки і привітався легким поклоном голови.

— Чому посланець зв’язаний? — нахмурив брови візир.

Джаббар–ага хотів відповісти, але його випередив Гамід, бо це він наполіг, щоб козака було зв’язано.

— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, шоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.

Кара–Мустафа вислухав його неуважно:

— Де лист?

Джаббар–ага подав білий сувій.

— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!

— Я прочитаю, — виступив наперед Арсен.

— О, ти розумієш по–турецькому?

— Так, великий візире.

— Розв’яжіть йому руки!

Блиснув ятаган — і мотузок упав додолу.

— Читай! — наказав Кара–Мустафа.

Арсен узяв папір. На мить зам’явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара–агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи–Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім — однаково смерть!.. Е–е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!

Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя великого візира. Кара–Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи–Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім над головою…

— «…Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Арсен, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п’ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу Семестафа. Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к Турському мосту і заставі, яку, дасть Бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».

— Що це все означає? — вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?

— Ні, великий візире, я обманював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…

— А ти відаєш, що тебе чекає?

Наперед виступив Гамід.

— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милість, мудрий раднику володаря трьох суходолів!

Роздратований Кара–Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув:

— Геть усі звідси! і забудьте про те, що тут чули!

Гамід, Джаббар–ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.

Боярин Андрій торкнувся Арсенового плеча, сказав тихо:

— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.

— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився на закованого в залізо невільника.

— Андрій Ромодановський.

— Що? — вигукнув Арсен. — Ти син боярина Ромодановського?

— Так. А ти знаєш мого батька?

— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.

Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.

Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов чорбаджія.

— Вивести невільника!

Боярина Андрія повели.

Візир встав, підійшов до Арсена. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті промовив:

— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй Аллахові за це!

Арсен запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:

— Ти знаєш, хто цей невільник?

— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.

— Так, син Ромодана–паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!

— Як саме?

— Я зараз напишу листа Ромодану–паші. Віднесеш.

— Тобто…

— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.

Кара–Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака:

— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану–паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!

4

— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м’якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара–Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм Андрія… Що ж казав візир?

Ромодановський був схвильований. Безперервно смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Арсенові:

— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!

— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо вони завдадуть вам болю, — сказав Арсен.

Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо:

— Кажи!

— Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки… Сказав усно: «Передай Ромодану–паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені… Андрій — ще молода людина і хоче жити. Ромодан–паша має змогу врятувати сина, якщо любить його… Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан–паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма–паші!..» Так сказав візир Мустафа.