Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 114

Іваник на хвилину замислився, а потім хитро усміхнувся і почав пащекувати:

— А що — це думка, знаєш–маеш!.. Нам із Зінькою справді воно ні до чого — ні в піч, ні на піч, ані до порога!.. А гетьманові — гарненька цяцька!.. Підійду та скажу: «Оце, ясновельможний пане гетьмане, молитовник самого великого візира… У бою здобув…. Уклінно дарую його тобі, вашмосць…» А гетьман задоволено примружить очі й відповість: «Дякую, ірой! Чим же нагородити тебе?» А я йому: «Чим ваша ласка зволить». Гетьман тоді: «Дам тобі сім пар волів». А я йому: «Навіщо мені сім пар волів? Я й з одною на своєму полі управлюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вірну службу залізного панцира й шолома». — «А для чого тобі?» — «Та як же, пане… То буде вірний захист від жінчиного макогона. Як тільки посуне на мене, я панцира на себе, шолома на голову, а тоді — лупцюй, клята, хоч сказися!»

Стрільці зареготали. Найспритніші вже потрошили шатро візира. Арсен і Рожков з висоти могили оглядали поле бою.

На сході світало.

Страшний тривожний крик струсонув османське військо. Не бачачи бунчука над наметом візира, воїни повсюдно схитнулися, пойняті смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обійшли! Правда, що татари втекли! Загальне замішання охопило всіх.

Над Бужинським полем клубочилися чорні дими. Іржали коні. Стогнали поранені. Линули протяжні переможні поклики — ура, слава!

Турки відступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше і швидше котилися степом на південь, до Тясмину, переслідувані переможцями. Військо падишаха знову, як і торік, пішло «рятівним шляхом відступу».

Це була перемога!

Арсен на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на одній нозі і, згрібши в обійми Іваника і Рожкова, міцно притиснув їх до грудей:

— Перемога, браття! Перемога! Го–го–го–о!.. Тікають турки! Тікають, кляті!

Він озирнув весь виднокруг. Скільки сягав погляд, велетенські хвилі людей, і коней швидко відкочувалися з придніпровських висот і щезали в ранковому голубуватому тумані. Вже зник з очей вершник у білому тюрбані — великий візир Кара–Мустафа, зник його почет. За візиром намагалися не відстати паші зі своїми загонами.

Арсен уявив, як серед тієї різномасної і різноликої орави завойовників тікають, якщо живі, Гамід і Сафар–бей, Свирид Многогрішний і кволий безталанний Юрась Хмельниченко… Зв’язані на життя і на смерть з усім військом візира, мчать вони разом з ним без оглядки у каламутну безвість… Арсенові байдужі зараз і Сафар–бей, і Многогрішний. Гамід! Ось із ким хотілося б йому зустрітися і схрестити шаблю! Бо й досі не прохолов у його серці пекельний гнів до жорстокого і підступного спагії. Та ба! Хіба знайдеш його серед цієї круговерті? Тепер, мабуть, навіки розійшлися їхні дороги, і доля ніколи не зведе їх на цій безмежній землі.

З задуми його вивів голос Іваника:

— Арсене, біжімо! Бачиш — турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!

І він перший прудко збіг з горба і, швидко перебираючи маленькими ніжками, помчав до покинутого ворогом табору.

ЖИЄМО, БРАТЕ!

1

Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зостались позаду чигиринські руїни і политі кров’ю бужинські поля, попереду, в синьому мареві, тремтіла срібна стрічка Сули, широкі, трохи прижовклі луги і знайомий ліс під горою. Кінь почуває близький спочинок, пряде вухами й поривається вперед. Та Арсен притримує його. Йому не хочеться від’їжджати далеко від воза, на якому лежить поранений Роман.

Кілька молодих козаків чвалом поскакали в хутір, і там уже, мабуть, знають про їхнє прибуття — виглядають на вигоні.

Усі поспішають. Підстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Іваникові. Він уперше в житті так довго не був дома і скучив за дітьми та й, чого гріха таїти, за дружиною. У турецькому таборі він таки встиг нахапати різного добра: одягу, посуду, взуття, кілька шабель та ятаганів — і поспішав викласти все те перед Зінькою. Їхав з гордовитим виглядом і всю дорогу розповідав односельцям, як він бив турків. Спочатку козаки насміхалися з нього, та коли Арсен підтвердив, що Іваник і справді врятував його від смерті, а капторгу візира, добуту ним у бою, передав гетьманові, примовкли. Одні дивувалися, інші пройнялися повагою. Деякі молодики навіть перестали називати його Іваником, а почали величати дядьком Іваном, хоч було тому «дядькові» всього тридцять років. Таким з особливим задоволенням він розповідав про свої подвиги.

— Аж ось дивлюся — пре на мене п’ять турчинів, — брехав він, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тільки три. — Матінко рідна! Всі чорні та здоровенні, як бугаї!.. Понаставляли шаблі сторчма — ціляться чоловікові просто в живіт… А ще ж треба дивитись, як там управляються Арсен Звенигора і Кузьма Рожков, теж — мушу сказати вам — не останні козарлюги! А то — не дай Бог — уб’ють котрого, все життя совість мучитиме… То я тоді я–як розвернуся — та одним махом…

— Всіх п’ятьох! — випереджає хтось із серйозним виглядом.

— Та ні — спочатку тільки двох… А потім іще з одним упорався. А ті два, побачивши, що непереливки, так і дали драла! Тільки смуга лягла!.. А я — на допомогу своїм хлопцям!.. Дивлюся — аж…

Арсен, який краєм вуха слухав Іваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усміхнувся в невеличкі темні вуса, що густо висіялися за час війни, і поскакав у голову валки. Зараз — тільки спуститися узвозом — і Дубова Балка. За ним помчали й інші кінні козаки. Позаду тюпали погоничі та піші сердюки.

На вигоні вже стояв натовп. Побачивши козаків, що вискочили верхи на конях із лісу, він сколихнувся і посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповісти, кого поранено, а кого й забито.

Арсен відразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. «Невже помер?» — ударила в серце думка, але швидко відігнав її і пришпорив коня.

Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули до нього. Арсен зразу обох підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці шоки:

— Любі мої!

Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько вирвався наперед, а мати, зойкнувши, витерла щасливі сльози, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.

Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Арсен. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і неволю, і тяготи військового походу, і рани, і злигодні.

Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.

Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною.

Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись з гори, узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочухана від Зіньки. За віщо — і сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!

Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьми — де ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла з двома дрібними дітками на видному місці, від хвилювання не помітив–таки, аж поки не пролунав вигук: