Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 59

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам’яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг [96].

Невільників до міста не пустили — голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам’яним муром тюремне подвір’я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:

— Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух — канчуки! За втечу — смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше — тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п’ять кроків наперед!

Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?

— Ви підете зі мною, — сказав ага. — Решті можна розійтись…

Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.

Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.

В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря. Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх — залізні кайдани. У декого — тамга [97]на щоці або на лобі.

Позаду загриміли двері, брязнув засув.

Новачків оточили в’язні–старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:

— Невже це ти, друже?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?

Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся — заблищали білі зуби і великі голубі очі.

— Роман Воїнов! Донський козак! — зрадів Арсен. — Оце так зустріч!

Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.

Запитанням не було кінця. Хоч яка коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків — запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!

— Ну, а з тобою що трапилося? — спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

— У мене все вийшло простіше. Але не легше, — з сумом відповів Роман. — Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому [98]…

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди–куле [99]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам’яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам’яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір’я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам’яним ґанком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

— А ти думаєш, галушки даватимуть?

— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

— Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам’яний ґанок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір’їнами і камінцем–самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з–за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов’яга.

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м’язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

— Браття козаки! — Голос його звучав приглушено. — Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці Божій — і ось я сьогодні вільний і при зброї! і для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.

— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола.

Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:

— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.

По рядах прокотився глухий гомін.

Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!

Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!

Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.