Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 67

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

— Здравей, пане господарю! — привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

— Здравейте, — відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: — Хто ви?

Арсен виступив наперед.

— Друже, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати — дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву:

— Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєї страви.

— Спасибі, — подякував Арсен. — Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

— Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, — відповів старий. — А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

«Гм, хитрий старий — викрутився, — подумав козак. — Однак мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

— Не подобається мені його таємничість і замкнутість, — тихо промовив Роман. — Блимає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще дременути нам звідси, поки не привів яничарів?

Однак його ніхто не підтримав. Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м’яку постіль. Арсен зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

— Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, а я до півночі повартую, — здався Роман. — А потім розбуджу пана Мартина.

Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в’язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька похмурих незнайомців стояли над втікачами, держачи в руках пістолі.

Інші в’язали руки.

Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав його назад. Дістали своє і Арсен з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну, і, видно, не до кінця второпав, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його було вже міцно скручено сирицею.

Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов’язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Арсена ногою вбік:

— Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

— Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдуки? — спитав обурено Арсен, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. — Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував — і видав цим розбишакам?

Старий балканджій, просвердлюючи їх палаючим поглядом відповів:

— Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги. і не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по–доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

— Ніхто нас не прислав. Ми самі прийшли.

— Хто ж ви такі? Яничари?

— Звідки ви це взяли?

— Не викручуйся, по шкурі бачимо!

Арсен оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдуків, якщо це справді гайдуки. Хоч його одяг був забрьоханий, зім’ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

— Шкуру можна скинути!

— Це однак тебе не врятує, яничаре!

— А може, і врятує! Розв’яжіть руки!

Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит:

— Розв’язати, Косто?

Той ствердно хитнув головою.

Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Арсен поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув — і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла:

— Дивіться!

В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.

— О леле! — вигукнув Косто. — Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!

Замість відповіді Арсен, перемагаючи біль, спитав:

— Теперь скажіть, хто ви?

— Ми гайдуки!

Арсен важко присів на лаву. Гострий біль пронизував усе тіло. Однак він полегшено зітхнув.

— Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!

Коста перезирнувся зі своїми товаришами.

— Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?

— Так.

— Хто ж ти і твої товариші?

— Ми невільники. Втекли з каторги.

— Руснаки?

— Так.

— Гм. От так притичина! — почухав голову Коста. Він не знав, як бути. — До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що — передам я вас байрактарові Драгану, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?

Гайдуки на знак згоди закивали головами:

— Так, так.

— Драганові? Та це ж, напевно, мій другар! — вигукнув Арсен, намагаючись підвестися. — Ведіть нас швидше до нього!

Однак сили, врешті, зрадили його. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров’ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.

— Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! — бурчав пан Мартин. — Лайдаки!

МАТИ ТА СИН

1

Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в’ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.

Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на плоскому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, — від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.

На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід з тісної улоговини на широкий простір, стоїть спершись на дубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в’ється між скелями.

— Ох, горе нам! — голосно вигукнув він. — Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана — бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика — і вертайся назад! Так ні ж…

— Кого ж то, татку? — схопилася дівчина.

— Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Румен, за ним Бойко… Ноші несуть… Біля них — не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?