Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 78

Гримнув залп. Луною віддався в горах. Болісно заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.

Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдуків. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.

— Тату, врятуй Арсена! — скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.

Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.

Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих воїнів, які, очевидячки, готувалися до бою.

— Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, — сказав воєвода. — Арсен — сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей.

Загін займав вигідне для оборони місце. Високі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдуків від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдуками. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглася глибока долина, поросла чагарником і лісом, — вона була зручна для відступу.

Не маючи уявлення про кількість гайдуків, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Сливена мчали поодинокі вершники. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар–бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.

Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір’ях. Друга частина — більша — лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдуків збоку.

— Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче — і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! — поучав своїх соколів воєвода. — Нас менше, але за нами — правда! Да живея Болгарія!

Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов’яні кулі.

Гайдуки берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння. В першому ж наступі Гамід недорахувався більше десятка воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Сливена.

Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани — і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Арсена. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б з’явився у розташуванні гайдуків. Отже…

Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно, як на долоні, весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч.

6

Тим часом Арсен лежав зв’язаний у ямі під скелею, яка закривала його від Яцька. Неподалік сидів довгов’язий аскер і пантрував за ним, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.

Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою прямовисною скелею. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.

— Здавайся, гяур! — кричали.

Арсен прудко побіг вперед, з надією позираючи, чи нема де місцини, якою вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочили ще кілька спагіїв і кинулися навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох.

Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, та нападники виявилися спритними й міцними людьми — звалили його додолу, зв’язали.

Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив — запустив руку за пазуху бекеші… Арсен іронічно усміхнувся:

— Даремно шукаєш, ага!

— Мовчи! Ні слова! — верескнув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.

Але і там нічого не знайшов.

Гамід відіслав аскерів наперед. А коли ті пішли, спитав:

— Де фірман, урус?

— Я його заховав, ага. Бачиш же — при мені немає…

— Де заховав? Чи передав кому?

— Ні не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. — Козак насмішкувато повів оком.

— Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!

Арсен прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що–небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, що у Гаміда жевріла надія добитися свого.

— Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід–бею, домовимося: я тобі повертаю фірман, ти мені збережеш життя!

Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді–аги… Все–таки хитромудра штука — життя! Не встигнеш оком кліпнути, як вона враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався…

Гамід зразу повеселішав:

— Я тобі обіцяю це. Давай фірман!

— Е–е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!

Тут гримнув гайдуцький залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під’їхав, берегти полоненого як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.

І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер — нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі і дивиться на рябе, побите віспою обличчя вартового.

— Гей, ага–джан, — звертається Арсен до нього, — ти бачиш — я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!

— Не втопишся!

— Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова!

Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що це не звичайна птиця. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І він виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.

Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Сливена. Серед загону яничарів промелькнуло обличчя Сафар–бея. Бюлюк–баша був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Арсена, осадив коня.

— Ти? — Він був здивований і вражений.

— Так, Сафар–бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…

Сафар–бей мовчки відвернувся і швидко помчав услід за своїми воїнами.

Увечері, після невдалого наступу на гайдуків, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдуків: перевага була на їхньому боці. Зі Сливена прибули підводи з припасами — і зголоднілі люди накинулися на вечерю.

Гамід і Сафар–бей підійшли до Арсена. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.

— Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, — промовив Гамід. — Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!

— Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.

— Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!

— Чекай, Гамід–бею, — втрутився Сафар–бей. — Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.