Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 86

— Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?

Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.

— Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?

— Чого ти від мене хочеш? — прохрипів Чорнобай.

Арсен рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе:

— Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!

— Я там не був, — прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Арсен зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.

— Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, — ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!

— Її нема у мене!

— Але ж ти був у Дубовій Балці!

— Не був!

Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа:

— А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?

Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.

— Чого ж мовчиш? — струснув його Арсен.

— Та що з ним говорити, панове! — вигукнув Спихальський. — Пальнути з пістоля — хай гине до дзябла!

— І справді! — підтримав товариша Роман.

Арсен мовчки подивився на друзів. Він ще вагався:

— А як же сестра?

— Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!

— Ну, якщо так — смерть негідникові! — Арсен підняв пістоль.

— Стривайте! — прохрипів Чорнобай. — Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!

Арсен перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.

Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев’яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.

Арсен і його друзі стояли посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.

Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт — схилений у поклоні Чорнобай зник із очей. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.

— Прокляття! — вирвалось у Арсена.

Всі кинулися вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев’яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.

Арсен заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди, та Роман схопив його за руку.

— Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! — Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна — пороховий дим заволік неширокий отвір.

Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.

— Стій, пся крев! — метнувся за ним Спихальський.

Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива, притиснув до стіни. Арсен ледве встиг одвести важку руку товариша.

— Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! — І до пахолка: — Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?

— Господар мене заб’є. Помилуйте, вашмосць!

— Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!

— У нього кілька тайників…

— Кажи всі!.. Один — у вітряку — я сам знаю…

— Два тут, у фортеці. Один — у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…

— А другий?

— Покляніться, що відпустите мене живого.

— Відпущу. Ось тобі хрест!

Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув:

— Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між стайнею і коморою.,. Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці — собака… Зрозуміли?

— Зрозуміли. А більше нема ніде?

— Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.

— Ясно. Як же тебе звати?

— Минкою.

— Ну, от що, Минко, якщо сказав правду, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!

5

Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романової кулі. Він клубком скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.

Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого — ятаган і поспішно вийшов на подвір’я.

Тут вешталося чимало людей — наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву — саме сіяли гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.

Побачивши господаря, всі враз заметушилися.

Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:

— До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!

Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю — шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох — і уривчасті згуки дзвона полинули ген–ген по околиці.

— Сідлайте коней!

Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.

Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.

— За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!

Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!

Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела на гору, до фортеці.

6

Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.

— Тут, — сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.

Арсен з Романом підняли досить–таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою. В густій темряві годі було що–небудь розгледіти.

— Стехо, — тихо погукав Арсен, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. — Стехо! Сестричко!

У нього над головою згромадилися товариші й односільчани. Всі затамували подих.

З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. Хтось завовтузився.

— Стехо! Ти тут? Це я — Арсен! — гукнув козак щосили, відчуваючи, що серце от–от вирветься з грудей.

— Арсене! — не крик, а зойк вихопився з ями.

До того зойку прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з’явилося четверо дівочих облич. З темряви показалися змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.