Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 88

— Чого крутишся, мов сміття в ополонці? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячково думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

— Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі:

— Якого Звенигору?

— Не прикидайся дурнішим, ніж є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

— А–а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж казав тобі!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

— Ми продали його Алі, пане.

— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

— Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Будучи людиною невеликого розуму, він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя:

— Готовий!

Чорнобай зловісно усміхнувся.

— І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? — спитав тихо. — Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна — поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка:

— Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя!

— Простіть, добрий господарю! — схлипнув Тхір. — Не інакше — диявол попутав! Але, клянусь Богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вас… Я завжди служив вірою і правдою. Ну, а раз схибив — позаздрився на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, — і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе:

— Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

— Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

— Ні, не знає.

— От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

— Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Арсен зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Арсен, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

— Прошу, дівчата… Це, знаєте–маєте… того, не перина, та все ж м’якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте–маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв’язались, — більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Арсен усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час — потрапить птаха до сильця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

— Вранці я залишу вас, — сказав друзям тихо. — Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

— Арсене, що ти вигадав? — здивувався Роман.

— Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

— Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

— Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

— Е, ні, пане–брате, так негоже.

— Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!

— Тоді ми теж з тобою. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?

— Атож. Півсвіту одмахали разом, та тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мені всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото буде метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, Перун ясний!

— Але ж, пане Мартине, я гадаю, що ти поспішаєш до пані Вандзі на свій хутір…

Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.

— Поспіємо з козами на торг! — буркнув пан Мартин. — Пані Вандзя чекала на мене п’ять лят, почекає єще єдне — буде шість!

— Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!

Арсен намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони — друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердий Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива — всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг–побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі — не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша — то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.

Охоплені спільним почуттям, друзі довго гомоніли впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо–синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів цвіркуни, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.

В долині форкали стриножені коні.

Нарешті на всіх налягла дрімота.

— Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, — сказав Арсен.

Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи і оберігаючи сон дівчат і товариства.

Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від’їжджали. Іваник, якого Арсен призначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:

— Ну, рушайте!

Хуторяни вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Арсен скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.