Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 93

— Запорожці?

— Так.

Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.

— Введи гінця із Запорожжя, — наказав Самойлович.

До намету ввійшов Арсен Звенигора. Вклонився:

— Чолом, воєводо! Чолом, ясновельможний гетьмане!

— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.

Арсен вийняв фірман. Переклав.

Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака:

— Спасибі, молодче! — І повернувся до гетьмана: — Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві… Що ми з нього дізналися? По–перше, наші торішні добрі знайомі ібрагім–паша і хан Селім–Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По–друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара–Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі ібрагіма–паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан уже не задовольняється тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа–паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання — не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо… Нарешті, одна із цілей султана — знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували його.

— Безперечно, нам пощастило, — погодився Самойлович. — І я вже відповідним чином нагородив запорожців.

Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Арсенові:

— Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман. Я накажу видати з казни кожному по десять золотих червінців.

Арсен злегка вклонився:

— Красненько дякую, воєводо. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів… Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.

— Що з ним?

— Його схопив полковник Трауерніхт.

— Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство… А за віщо він його заарештував?

Арсен сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.

— То був кріпак полковника… Кілька років тому він утік від нього на Дон.

Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.

— Так об чім же мова! Трауерніхт просто повернув собі те, що йому належало!

— Але ж то людина, а не річ… Низове товариство прийняло його до себе — він став запорозьким козаком!

Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі того промайнули погано приховані досада і роздратування. Не чекаючи, що відповість козакові воєвода, Самойлович відкланявся і вийшов.

Ромодановський став перед Арсеном, насупився:

— Якщо кожен кріпак–утікач об’являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, поміщики, зостанемося без робітних людей, без кріпаків. До того ж вони збираються в гурти, і серед них починається бродіння. З’являється Степан Разін — і ллється дворянська кров!.. Ні, ні, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На місці Трауерніхта я зробив би те саме!

Арсен відчув, як здригнулося серце і все скаламутилося в його душі. Однак він розумів, що говорити далі марно і небезпечно. Не оповіщати ж воєводі про участь Романа у повстанні Разіна! Але ще лишався наказ Сірка. Тому запорожець знову вклонився.

— Ну, що ще? — вже незадоволено промовив боярин.

— Воєводо, — понизив голос Арсен, — хочу передати таємне прохання кошового…

— Кажи.

— Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин… Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з–під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара–Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх… Ми будемо стерегти шлях на Москву…

Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий… Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі? — думає воєвода. Одне слово Трауерніхтові — і той випустить свого колишнього кріпака. Та враз думка воєводи сягає на кілька років назад… Грізні заграви осявають береги Дону і Волги — то проходять повстанці Разіна… Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Московської держави, докочуючись мало не до столиці. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Він пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко… Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень. Тільки настійливі просьби запорожців змусили царя Олексія Михайловича повернути Сірка з Сибіру. Цар «дарував» йому свободу, взявши з нього урочисту присягу, принесену в царських палатах у присутності ближніх бояр і думних людей, — служити його царській величності вірно, ні на які спокуси не піддаватися, намов ніяких не слухати і слів непристойних не вживати… Розуміє боярин, що Сірко — незвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татар, а й од своїх панів… Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним… Ну, що ж — хай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі… А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!

Поки боярин думав, Арсен стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті Ромодановський підвів на нього очі:

— Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листа — відвезеш на Січ. Та, на всяк випадок, запам’ятай: запорожцям — лишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною — напасти на Кизи–Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад–Гірей почував себе під Чигирином мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів.

— Тоді — йди! З Богом!

4

— Ну що? — кинулись запорожці.

— Ет, не питайте! — сказав розчаровано Арсен. — Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакові, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!

— То маємо шаблі в руках! — домагався свого запальний Сікач. — Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!

— А то, панове, думка! — підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. — Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигирина — хай тоді начувається тен шваб!

Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.

— Ви як маленькі діти! — сердився Метелиця. — Шаблями! Шаблями! А що з того вийде — не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трау–увер… Траер… Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!