Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 105

Ждали виходу султана.

Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.

В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.

Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього підбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:

— Дорогу чаушеві! Дорогу чаушеві великого візира!

Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед. І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш–паша.

— Арсен! Ти? — І обняв прибулого.

— Я, Сафар–бею…

Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.

— Звідки?

— З Каменіче… З листом до великого візира.

— Ходімо. — І Сафар–бей попереду попростував до дверей.

Всі розступалися, давали їм дорогу.

Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар–бей швидко спитав:

— Арсене, ти справді привіз листа від кам’янецького паші?

— Так.

— Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?

— Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше… А що зі Златкою?

— Вона тут.

— Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен.

Сафар–бей поклав йому руку на передпліччя.

— Тс–с–с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара–Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку…

— Чому?

— Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.

Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.

— Зайди!

Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.

— Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з–за пазухи цупкий сувій.

Султан повів оком на Кара–Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.

Кара–Мустафа впізнав руку кам’янецького паші Галіля.

— Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.

Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:

— Король Ляхистану Ян III у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією… Ляхистан обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — залежно від того, хто з них на час кампанії буде при війську…

— Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, — задумливо промовив султан. — Звичайно, сераскиром гяурів буде він… Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об’єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?

Кара–Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.

— Устами падишаха глаголить сам Пророк! Ми розіб’ємо їх поодинці! І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об’єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!

Султан на знак згоди похитав ствердно головою.

— Інч алла! Так–так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства… Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!

— Так, так! — захитали головами візирі й паші.

— Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!

— Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! — низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара–Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.

Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він — сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при житті! З його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О Аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь — половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на корені!»

Тим часом султан підвівся.

— Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено Пророка!

Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.

Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах бєлградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.

Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!» Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!

На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним — півмісяцем — стали паші на чолі з Кара–Мустафою.

— Воїни! — звернувся султан до війська, і горласті чауші рознесли його слова по всьому майдану. — Настала година ступити на землю країни Золотого Яблука! Найбагатші міста впадуть до ваших ніг, і ви в них візьмете усе, що захочете. Урожайні ниви і плодоносні сади постачатимуть вам хліб і овочі. Численні стада худоби й отари овець забезпечать вас м’ясом, а найкращі у світі ремісники пошиють вам одяг і взуття… Сміливо йдіть туди — і ви повернетесь додому увінчані славою і переобтяжені здобиччю! Там ви візьмете рабів, які працюватимуть на ваших полях, випасатимуть ваші отари і доїтимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, які стануть окрасою ваших гаремів і втіхою ваших ночей… Вперед, непереможні воїни, — і хай Аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі!

— Уй я уй! Уй я уй! — пролунав над містом грізний клич. — Алла! Алла!

Султан кивнув пальцем, і йому миттю піднесли на оксамитовій подушці інкрустовану золотом і самоцвітами шкатулку–каптаргу. Він вийняв з неї яскраво–зелений прапор з вигаптуваними канителлю [58]півмісяцем і висловами з Корану й підняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку.

Над майданом запала могильна тиша. Знамено Пророка! Священний Коран! Святині, які треба захищати ціною життя!

— Воїни! — знову пролунав голос Магомета. — Це знамено Пророка поведе вас на подвиги і вкаже шлях до величних перемог! Сьогодні я вручаю його нашому великому візирові, п’ятибунчужному паші Асану Мустафі, і хай кожен відає, що відтепер він — сераскир і його воля, його накази — це воля і накази вашого падишаха!

Кара–Мустафа підійшов з низьким уклоном і, взявши знамено й Коран, високо підняв їх над головою і щосили гукнув:

— Воїни! Слава нашому падишахові! Слава намісникові Бога на землі! Слава володареві всесвіту! Вперед — на гяурів!

— Уй я уй! Уй я уй! Алла! Алла! — відповіло військо.

Загримкотіли барабани, заграла музика. Пролунала команда.