Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 119

9

Сафар–бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові:

— Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім–паша займає правий фланг — від Дунаю до Гейлігенштадта. Ставлять гармати. Яничари копають шанці. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників… Кара–Мустафа сподівається на успіх.

— Ненку, де, по–твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? — спитав Арсен.

Той задумався.

— Важко сказати… Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз…

— І все–таки… Невже немає слабкого місця?

— Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях, сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку…

— Що це за шлях?

Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.

— Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?

— Бачу.

Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно — достойно зустріти смерть!

— Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по–твоєму?

— Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору… Розумієш, що це означає?

Арсен рвучко нахилився до Сафар–бея, обняв і міцно поцілував у щоку.

— Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені — пора! Живий буду — знайду тебе, загину — сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!

— Ти що, Арсене? — Ненко струснув Арсена за плечі. — Невже надумав провести тією ущелиною союзників?

— Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!

— А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!

— Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюють! На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара–Мустафі — за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти — бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара–Мустафи… Ну, прощай! — Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.

— Прощай, Арсене! Прощай, друже мій!

10

Настала неділя 12 вересня 1683 року.

В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо, блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно–криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг, рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.

Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль Святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно–закличні звуки дзвонів — бом, бом, бом!

Подув легенький вітрець, і туман почав поволі розсіюватись. Шпиль Святого Стефана вищав і вищав, ніби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неясні контури міста — вималювалися напівзруйновані, подзьобані бомбами і ядрами земляні стіни. На них стояли тисячі віденців.

А коли сонце підбилося ще вище і, бризнувши на землю снопами яскравих променів, розігнало залишки туману, враженому зорові Собеського і союзних воєначальників відкрилося моторошне видовище.

По горбах і долинах, що розкинулися навколо міста і на південь від нього, звивалися ворожі траншеї, а в них, мов мурашки, кишіли тисячі турецьких воїнів. Вони лагодили зруйновані фортечною артилерією шанці, копали нові, встановлювали гармати.

Ближче до Каленберга, від Дунаю і аж за Дорнбахський ліс, стояло в бойовому строю готове до атаки військо Кара–Мустафи.

Собеський страху не відчував. Зі своїх п’ятдесяти чотирьох років майже сорок тримав він у руці шаблю і не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж під його рукою було сімдесят тисяч воїнів! А це що–небудь та означало!

Ранкову червоно–рожеву тишу прорізало п’ять далеких пострілів з гармат. Турки подали знак про початок атаки. І в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарінгського, рушив уперед. Вдарили гармати. Їм відповіли австрійські. Зав’язалася артилерійська дуель. Незабаром спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій.

Собеському було видно, як полки Осман–огли, паші месопотамського, після відчайдушних атак здригнулися, змішалися і покотилися назад — спочатку до Нусдорфа, а потім — до Гейлігенштадта.

«Ну, почалося!» — подумав він і наказав кинути в атаку франконців фон Вальдека і драгунів Любомирського. Послав гінця також на свій правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом — наступати.

В центрі турки вчинили такий шалений опір, що франконці затопталися на місці, а драгуни, зазнавши серйозних втрат від гарматного вогню, відкотилися на вихідні позиції.

Бачачи це, Собеський вирвав з піхов шаблю, ринувся вперед.

— Поляки, за мною!

За ним помчали дві гусарські хоругви [77]. Обігнали короля. З ходу врізалися в стрій спагіїв, трохи потіснили їх та збити з позиції не змогли. Отямившись, турки самі перейшли в стрімку атаку і незабаром примусили гусарів поспішно відступати.

Собеському довелося б зовсім туго, коли б у фланг спагіям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони німецьких ландскнехтів, що стояли в резерві. Під шквальним вогнем спагії завернули коней і відступили. Підбадьорені гусари кинулись переслідувати їх — і на цей раз успішно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою місцевістю.

Собеський прибув сюди з чотирма німецькими батальйонами і двома батареями через годину, коли в долині клекотів бій. З’їхавши на вершину горба, несподівано для себе побачив удалині червоний намет Кара–Мустафи.

— Панове, там сам великий візир, — гукнув до гармашів. — Пошліть йому кілька гостинців!

Гармаші встановили гармати — вдарили ядрами. Але безуспішно. Ядра падали в саду, не долітаючи до шатра майже на півверсти.

На допомогу спагіям прислав загін буджацьких татар хан Мюрад–Гірей. Бій затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Ні одна сторона не змогла зрушити з позицій противника. Собеський кинув в атаку свою піхоту. Польські, українські, білоруські та литовські хлопи, на яких він ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед, відкинули буджаків, з ходу перемахнули через долину і закріпилися на височині, якою король до диспозиції мав оволодіти на кінець першого дня бою. Далі йти вони не могли — їх впритул розстрілювала картеччю турецька артилерія.

З Дорнбахського лісу виступив Станіслав Яблоновський, який вишикував свої війська півмісяцем, щоб Кара–Мустафа не зміг обійти його фланг, і тепер, відтіснивши яничарів на їхні вихідні позиції, сам почав атакувати.

Запеклі бої зав’язалися на лівому крилі союзних військ та в центрі. Османські війська прагнули будь–що перемогти, союзники були охоплені відчайдушним поривом відбити оскаженілі атаки і самим перейти в наступ. Затяжні криваві сутички, що спалахнули о десятій годині ранку, коли розсіявся туман, на всьому протязі від Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню січу. Поляки, австрійці, козаки, німці показували масові приклади беззавітної мужності. Коли османська кіннота зайшла у фланг польській піхоті, що прорвалася глибоко в розташування противника, брат королеви граф де–Малінь з одним ескадроном гусарів безстрашно вдарив їй у лоб, зім’яв передні ряди нападників, — і ті відступили, внісши паніку і розгардіяш у свої частини. Козаки, відомі в усій Європі як найкращі піхотинці, зупинили яничарів і відкинули назад. Австрійці разом з баварцями, саксонцями та франконцями потіснили османів на березі Дунаю майже до самих передмість Відня.