Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 130

— Ти не потрібен тут!

Мурад–ага, не підводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящіркою.

Нарешті Магомет глянув на чаушів.

— Кажіть, з чим прибули! — Голос його був крижаний: він уже знав про поразку війська.

Ненко зробив кілька кроків, упав на коліна і простягнув сувій Кара–Мустафи. Чауш–паша передав його султану, а той — одному з візирів, що стояли обабіч трону.

— Читай! — наказав коротко.

Серед могильної тиші падали, мов кам’яні брили, слова, якими великий візир хотів виправдатися перед султаном за страшну поразку.

Чим далі, тим більше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гніві кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка і відступ, як донесли чутки, — ні, це був погром, ганебна втеча, втрата половини війська і майже всього обозу!

Такого ні султан, ні члени дивану не ждали.

Згадка про безмежну відданість і любов до «падишаха всесвіту», «тіні Бога на землі», проявом чого є подарунок невільниці–красуні, ста австрійських полонянок із вельможних родин, а також золота й інших коштовностей на кілька мільйонів динарів, викликали на устах султана й візирів зневажливу посмішку.

А коли був прочитаний список умертвлених пашів, найбільш відомих полководців імперії, по залу прокотився грізний гул. Незважаючи на присутність султана, члени дивану — візирі — не могли стримати своїх почуттів.

Магомет побагровів. Люто блиснули його великі чорні очі. Він схопився, тупнув ногою, підняв руки вгору.

— О Аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розум! Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! — Він звернувся до членів дивану: — Що відповісти на цей лист Мустафи–паші, достойні візирі?

— Що скажуть чауші про облогу Відня? Чи були вони свідками ганебної втечі сераскера з поля бою? — спитав шейх–уль–іслам. — Вислухаємо спочатку очевидців…

— Гаразд, — погодився султан і, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: — Виведіть дівку!

Коли батаджі зачинили за переляканою, занімілою Златкою двері, Ненко і Арсен стали поряд і низько вклонилися.

— О великий повелителю правовірних, — почав Ненко, — ми з Асеном–агою були свідками, учасниками й очевидцями облоги Відня і битви під Парканами.

— Чому Кара–Мустафа не взяв Відня? За два місяці його можна було зрівняти з землею! — спитав султан.

— За два місяці відбулися всього два генеральні штурми, та й ті були відбиті з великими втратами для нас.

— Сераскер не дозволяв бомбардувати місто, — вставив Арсен. — Якщо не рахувати спалених самими ж австрійцями передмість і зруйнованих кількох будинків зразу ж за валами, то весь Відень залишився цілий і неушкоджений…

— Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? — запитав головний інтендант.

— І пороху, і бомб вистачило б, щоб зрівняти з землею ще одне таке місто, як Відень, — відповів Арсен.

— То в чому ж причина?

— Сераскер Мустафа–паша не дозволяв обстрілювати розкішні будинки й палаци, бо хотів захопити Відень непошкодженим. Все військо говорило, що сераскер мріяв стати імператором на завойованих землях, а Відень зробити своєю столицею…

Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:

— Прокляття! Я наказав йому знищити столицю імператора Леопольда, народ покорити, а землі приєднати до священної імперії османів! А він виношував зовсім інший, злочинний замір! Ця людина не має права на життя!

— Ні, ні, не має! — дружно відгукнулися візирі. — Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! — зашелестіло в залі.

— Шовковий шнурок!

— Шовковий шнурок!

Султан на знак згоди кивнув головою.

— Принесіть срібне блюдо!

Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.

Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.

— Підійдіть сюди! — І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: — Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір’я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі–паші!

Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.

А султан звернувся до візирів і радників:

— Всі накази Мустафи–паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати державній казні! Ібрагіма–пашу та хана Селім–Гірея, зісланих на острів Родос, звільнити й привезти в Стамбул! Звільнити також від ув’язнення в Семивежному замку Юрія Хмельницького і негайно, давши йому надійну варту на чолі з Азем–агою, послати на Україну… За ним підуть козаки… Ми повинні в ці тяжкі хвилини зберегти за собою ті землі, щоб з них у майбутньому, відповідно приготувавшись, завдати смертельних ударів Москві та Варшаві!

Арсен непомітно скосив очі на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо–тьмяве блюдо, розмальоване по обідку черню, непорушно, мов закам’янілий, дивився на султана — дотримувався ритуалу.

— Все! Ідіть! Виконуйте мої накази! — І Магомет, не дивлячись на придворних, що зігнулися в глибокому поклоні, зник у внутрішніх покоях мобейну.

5

З від’їздом до Бєлграда ні Ненко, ні тим більше Арсен не поспішали. Вони випросили у гениш–ачераса, котрий мав дати їм охоронний загін, день відпочинку після виснажливої подорожі до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку і визволити її, тому друзі не гаяли часу.

З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара–Мустафі поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дівчину, помчить з нею спочатку в Болгарію, де зустрінеться з воєводою Младеном, а потім — на Україну. Якщо ж не пощастить відразу визволити, залишиться в Стамбулі і шукатиме шляхів до цього.

Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі.

Підійшовши до старого батаджі–аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б’ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.

— Я до ваших послуг, чауш–паша.

— Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад–ага привіз від великого візира Мустафи–паші.

— Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.

— Куди ж її повели і хто?

— Повели в гарем… А от хто саме — не розібрав.

Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.

— Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О Аллах, дай пам’яті!

Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі–ага міцно затис її в кулаці.

— О! — вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі [86]Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі–ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.

Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі–аги. Суворо сказав:

— Батаджі–ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив…

Той вклонився, молитовно склав руки.

— Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!

Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.

— Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!

Той охолодив його запал.

— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.

— З чого ж ми почнемо?

Ненко задумався.

— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…

— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!