Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 134

— Правильно! Правильно!

— Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним!

Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.

— Може, й не варто було. Погарячкував… А втім — хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють!

Наперед пропхався Свирид Многогрішний.

— Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!

— Ну, кажи! Чого хочеш? — дозволив Абазин.

Многогрішний збіг на ґанок, скинув шапку.

— Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!

— Це під турецькі, значить? — грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. — Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!

— Геть його! Геть! — закричали козаки.

— Женіть його під три чорти!

Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ґанку.

3

Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від’їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу–кров’янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.

Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючий, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.

Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.

— Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, — облесливо промовив він.

— А що нас цікавить? — вирячився на нього Порадовський.

— Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…

— На що пан…

— Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.

— На що пан Многогрішний натякає? — грізно спитав Порадовський.

— Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити. Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…

— Палія?

— Так.

Порадовський подумав, витер долонею масні губи.

— Ну, заходь — кажи! Послухаємо…

Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп’яли в нього очі.

— Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах — воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля…

— Що саме? Не тягни! — вигукнув Порадовський.

Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива — вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:

— Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…

— Що? — аж підхопився Порадовський. — Ти маєш певні докази?

— Я сам доказ цьому, панове! — бундючно заявив Многогрішний. — Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…

Порадовський радісно потер руки.

— Гм, це важлива новина! Отже, Палій — зрадник, і його треба негайно заарештувати!

— Без наказу пана Яблоновського? — засумнівався Монтковський.

— Я маю такий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…

— Саме про це я й кажу, — зрадів Многогрішний. — Палій — небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.

— Замовимо, — погодився Порадовський. — Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова — це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!

— Які?

— Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.

— На Бога, пане! — вигукнув здивований Монтковський. — До Палія прихильно ставиться сам король!

— Бо не знає про його справжні наміри! — відрубав Порадовський. — Діло вирішене — Палія треба заарештувати! Але як?

— Тихо, без ґвалту, — відповів Многогрішний. — Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!

4

Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір’ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.

У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони — особливо Златка — потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:

— Їдемо, люба! Тут недалеко — тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!

Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.

До Фастова прибули якраз на сніданок.

Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.

Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір’ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?

Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.

— Арсене! Златко!

— Любі наші! Приїхали!

— Слава Богу! — чувся материн голос. — Нарешті!

— Слава Аллаху! — вторував їй Якуб.

Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук в руки.

— Яцько? Хлопче, невже це ти? — не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. — Ну, як наука — не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?

— Закінчив і… додому, — зніяковів Яцько. — Тобто до тебе, Арсене, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена — і примчали…

— Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! — обняв його Арсен. — Тепер нас у матері троє — Стеха, я і ти!

— Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо–м неньки рідної не маю! — І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.

Крім домашніх — матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім’ї Звенигор, Яцька та Спихальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу, але не менш міцно і щиро привітали прибулих.

Звенигориха запросила всіх до столу.

Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.

— Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове, на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…

З цими словами він потягнув чоловіків з хати.

У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало ґелґання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на тому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі — ку–ку, ку–ку…

Коли зозуля замовкла, Арсен сказав:

— Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка — про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти, Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай.