Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 77

— Коли ж ми виїдемо?

— Гадаю, затримуватись нам тут нічого… Перекинемося з батьком Семеном слівцем, осідлаємо коней — і в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазі.

Вони підвелися і попростували до очеретяної клуні, схожої на великий гостроверхий курінь, де на запашному сіні спали козаки. Тихенько відхилили двері, навпомацки знайшли Палія, що спав крайнім, і розбудили його…

7

Від Білгорода до Чаги — один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від’їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом — рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з–за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.

Степ враз ожив, озвався тисячами голосів — пташиним співом, сюрчанням коників, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.

Хоча Арсен мав у кишені ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всіх зустрічних об’їжджати, щоб не навести на свій слід Чору, коли б він надумав раптом переслідувати їх.

Тож помітивши вдалині отару овець і чабана з собаками, звернули вбік і широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захід.

Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутір — кілька глиняних халуп, критих очеретом. Його об’їхали теж і несподівано побачили невеликий степовий гайок, що привільно розкинувся попід горою. Козаки повернули до нього, сподіваючись дати коням невеликий перепочинок.

Та коли до гаю залишалося зовсім близько, з нього раптом вискочило кілька вершників.

— Спагії! — вигукнув Арсен, притримуючи коня.

Тікати було ніяк. Спагії мчали просто на них.

— Будемо їхати своєю дорогою, — сказав Арсен. — Може, вони не зачеплять нас… А коли що — мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я…

— Хто такі? — спитав передній, кетхуда [23], наїжджаючи своїм конем на Арсенового буланого.

— Ми спагії із от–кулу [24]Гамід–бея, — якомога спокійніше відповів Арсен. — А ви?

Замість відповіді кетхуда показав пальцем на одяг козаків.

— Звідки це у вас?

Арсен оглянув себе і Романа. Справді, на спагіїв вони скидалися мало.

— А–а, це… — байдуже протягнув Арсен. — Так ми ж були у полоні в урусів і тепер, після того, як у Бахчисараї підписано перемир’я, нам пощастило вирватися від гяурів. Вони обміняли нас на своїх людей, що були в полоні у яли агаси…

— О! Так ви їдете з Аккермана? Так я зрозумів? Від яли агаси?

— Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, — зам’явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. — Хто б нас, простих воїнів, допустив до такого поважного бея?

— Я не про це! Важливо, що ви були в Аккермані, а ми простуємо туди… Дуже спішно треба. Та от досада — в цьому проклятому степу, як на морі, — ні доріг, ні позначок… Тому повертайте коней — будете мені за провідників!

— Але ж ми поспішаймо! — вигукнув з досадою Арсен. — Уже скільки часу не були дома!

— Встигнете! — відрізав кетхуда. — Та й не потрапите ви додому… Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який–небудь от–кулу — і до муштри!..

Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.

— Їдьте весь час на схід сонця — і потрапите до Аккермана, — не хотів здаватися Арсен. — А в степу всюди пастухи — вони вкажуть дорогу…

— Я наказую тобі, собако! — розлютився кетхуда. — Повертай голоблі!

Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.

Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними — Роман, а позаду розтягнулися спагії.

— Невже знову пахне війною? — спитав Арсен, намагаючись зав’язати розмову. — Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!

— Ти давно з дому? — замість відповіді спитав кетхуда.

— Уже п’ятий рік…

— А домівка далеко?

— Про Кизил–Ірмак чув?

— О, далеко!.. — поспівчував кетхуда і додав: — Ну, що я можу тобі сказати? Нічого втішного… Лаштуйся ще років на п’ять, а то й на десять тягнути військову лямку… Сердар [25]готує велике військо для війни з Австрією, бо цісар задумав відібрати у нашого падишаха Східну Угорщину. Ну, а наш падишах не від того, щоб відібрати у цісаря Західну Угорщину. Ось уже півтораста років — з часів султана Сулеймана Кануні [26]— тягнеться цей спір між двома володарями за ту землю… Ще у вересні 1529 року, після того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Відень, і півмісяця його 120–тисячне військо штурмувало те місто, де було всього 20 тисяч захисників. Але взяти так і не зміг і відступив ні з чим… Другий його похід теж закінчився нещасливо. Тепер наш богоданий падишах вирішив, що настав час, коли Аллах допоможе йому зробити те, чого не зумів зробити Сулейман…

— О, кетхуда добре знає історію того спору! — здивувався Арсен.

— Ще б пак! — промовив вдоволений похвалою кетхуда. — Чому б я мав її не знати? Я народився в Угорщині, там мій зеємат [27], моя мати мадярка…

— О! — вигукнув Арсен. — То ти угорець?

— З чого б то! Я мусульманин, мій батько був спагія, і я теж спагія… Служу нашому падишахові.

— Мені вчулося, що тобі не хочеться знову воювати…

— А тобі хочеться? — замість відповіді сказав кетхуда. — Мені і без війни непогано!

— Я іншої думки, — схитрував Арсен. — Тобі добре — у тебе чималий маєток, душ двісті райя [28].

— Всі п’ятсот! — не без гордощів сказав кетхуда.

— Ну от, бачиш… А у мене — нічого. Руки та шабля, якою я собі здобуваю на прожиття…

Кетхуда підозріло подивився на свого супутника, але промовчав. Арсен тим часом вів далі:

— Тому мені дивно слухати, що спагія, кетхуда, який мав би як пес, вірно стояти на сторожі віри й падишаха, розпускає слину і осуджує війну проти невірних…

Кетхуда враз натягнув поводи, гнівно блиснув очима.

— Хто чув, що я говорив таке?! Ніхто! А ти, паршивий шакал, дякуй Аллахові, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла твоєї дурної голови! Геть звідси — і не потрапляй мені більше на очі! Мерзотник!

— Дякую, — вклонився цілком щиро Арсен, радіючи з такого повороту подій. — Їдьте прямо — вже недалеко Аккерман… І хай береже тебе Аллах, високошановний ага!

Він кивнув Романові, і вони, завернувши коней, швидко помчали назад.

8

На Чагу прибули надвечір. Невелика степова річечка в’юнилася серед рудих, стоптаних овечими отарами горбів; блищала срібними плесами супроти червонястого надвечірнього сонця.

Сподіватися на щасливий випадок, який допоміг би розшукати аталика Ямгурчі, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й два. Тому друзі вирішили розпитати чабанів.

Напоївши коней, повернули вгору по течії, до чагарника під горою, де паслася отара і палахкотіло вогнище. Біля вогню сидів непорушно, мов гриб, старий–престарий татарин–чабан і закіптюженою довгою ложкою помішував у казанку чорбу.

Залишивши Романа з кіньми на березі біля річки, Арсен підійшов до старого, привітався. Той підвів на незнайомця вицвілі коричневі очі, що сльозилися від диму, надтріснутим, скрипучим голосом прокаркав:

— Т–ти т–турок?.. С–сідай — г–гостем б–будеш!

— Як ти дізнався, старий, що я турок? — здивувався Арсен.

— А–а, т–турка, скільки не вчи по–нашому, все одно чути… З чим п–прийшов сюди, к–кажи! Д–дорогу розпитати?

— Як ти вгадав?.. Справді, хочу розпитати дорогу.

— Я в цьому степу живу не один десяток літ і знаю, що подорожні завертають до чабана тільки тоді, коли не знають дороги. Тобі к–куди?

— До Ямгурчі… Він десь тут живе на хуторі.

— До Ямгурчі? Це ж до якого — до Безвухого чи до Кривого?

— Не знаю, чи він безвухий, чи кульгавий, а знаю, що він був аталиком у Чори, сина мурзи Кучук–бея.