Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 95

Фортеця зустріла їх людським гомоном, гупанням дубових баб, заступів і копаниць, цюканням сокир. Тут кипіла робота. Одні забивали палі, другі засипали стіни землею, треті із дубових брусів майстрували фортечну браму.

Люди були такі худі, виснажені та обідрані, що Арсен аж жахнувся. Звідки вони взялися? Одні жебраки зійшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крім латаної сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нічого. На ногах рідко в кого чоботи, а то більше — постоли або личаки, з яких виглядає якесь ганчір’я. Обличчя зарослі, в очах — голодний блиск.

Арсен хотів було запитати Іваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палій!

— Батьку Семене! — кинувся козак і на радощах згріб полковника в обійми. — Батьку Семене! Який я радий, що знову бачу вас!

— Арсен? — Палій не повірив своїм очам і вражено розглядав козака. — Справді Арсен, власною парсуною, як казали київські бурсаки… Та який зарослий, мов дідуган!

— Ви тут усі не кращі, — повів рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися біля стін. — Звідки вони набралися?

Палієві брови насупилися. Не стишуючи ходи, він похмуро проказав:

— Зараз, мабуть, пів–України так живе. У воєнному лихолітті люди втратили все: рідних, домівку, одяг… Починаємо ми на голому місці. Треба ж якось рятуватися!

— Що починаємо? — не зрозумів Арсен.

— Жити заново, — відповів Палій. — Довго ми думали на Запорожжі — що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором — нічийна земля… Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю — ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський… Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину — поселяйтеся, обробляйте землю, але шабель з рук не випускайте! І ось початок — звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти… Он бачиш — казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш — назва одна! Але й тому люди раді…

— Як же ви зиму думаєте перебути?

— Якось перебудемо… Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.

— Чию?

— Січ допоможе грішми та зброєю, Київ — збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.

— Я в цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там — і до Варшави доберуся.

— Ти простуєш до Варшави? З чим?

Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого — кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.

— Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара–Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.

— Яку?

— Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.

Палій нахмурив чоло.

— Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?

— Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім — Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара–Мустафи.

— Ось як! Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!

— Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов’язково попередити поляків…

— Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву і Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.

— Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.

— Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший — турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. І на розплід не залишать…

— У страшний час ми живемо, — замислено промовив Арсен, перебираючи в пам’яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. — Чи й вистоїмо?

— Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше — кінець усьому…

Вони підійшли до ґанку великого будинку, пам’ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам’ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.

— Прошу до моєї хати, — сказав Палій. — Тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Семашкова вдова. А я постояльцем у неї… — Підіймаючись на ґанок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.

— Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія — гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам’ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…

Палій враз посерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:

— Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія — гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!

— Що ж іще треба?

Палій жартома штурхонув Арсена в плече.

— Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?

Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить–таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовно оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.

У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки. Їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.

— Киш, горобенята! — з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.

Знявся ще більший лемент.

Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.

Феодосія глянула на стару:

— Бабо Ганно, заберіть дітей!

Стара підвелася з–за столу, — тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, — і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:

— Ходімо гарбуза їсти!

— Ходімо! Ходімо! — зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.

Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

— Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

Феодосія вийшла з–за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п’ять років і те, що мала трьох дітей, по–дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з–під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.