Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 99

На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись, Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.

Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.

— Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? — спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. — Чого мовчиш?

— А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А поткнешся у ворота — варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…

В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір’ям. На козлах — похмурий вусатий кучер.

Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.

— Холера! Так і задавити чоловіка можна! — бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. — Видно, неабияке цабе — пре, мов на пожежу!

Вони знову почали розглядати високі кам’яні мури, вежі і будівлі замку.

— Коли б у тебе тут був який–небудь знайомий… — непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.

Але Спихальський, видно, забув обіцянку.

— Х–ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!

— Але ж ти похвалявся цим у Львові, — нагадав Арсен.

Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.

— Е–е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! — І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по–справжньому глибока і вірна дружба й любов.

Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.

— Ну, гаразд… Не журись. Придумаємо щось!

— Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зволить виїхати з замку.

— Так можна прождати цілий тиждень… Ні, це не годиться!

Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.

— Добрий день, панове! — з напускною бадьорістю привітався до них.

Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть старший, спитав суворо:

— Чого треба панам?

— Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем…

— Паном Таленті?

— Так, — швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.

— Але ж, панове, — здивувався вартовий, — пан Таленті щойно виїхав з замку!

— Хіба? А ми й не впізнали, — розвів руками Арсен. — Доведеться ждати, поки приїде.

Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.

Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.

— Тпр–р–р–у–у!

Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.

— З дороги, лайдаку!

Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.

— Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на морозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, — сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.

— Що вам треба? — холодно спитав той.

— Ми хочемо бачити короля!

У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.

— Всього–на–всього? — Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі.

Арсен стишив голос.

— Пане, йдеться про дуже важливі речі… Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!

— Я кожен день служу ойчизні! — бундючно відрізав пан. — Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.

Тепер сумніву не було. Це справді був Таленті. Арсен сказав рішуче:

— Ні, мостивий пане, при всій нашій повазі до вас ми нічого не можемо вам розповісти. Єдине, що можу повідомити, це те, що я прибув із Стамбула. Якщо пан Таленті розуміє важливість цього…

Королівський секретар вмить збагнув «важливість цього».

— О! — вигукнув він. — Прямо із Стамбула?

— Так.

Таленті вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до ніг.

— Неймовірно! Хто ж ви такий?

— Потім дізнаєтесь… Моє прізвище — Анджей Комарницький, але воно вам нічого не скаже.

— Гаразд, ідіть до воріт. Я накажу, щоб вас пропустили…

Коні рвонули з місця, і сани помчали до замкових воріт.

— Ну, ти й зух [55], Арсене! — радісно вигукнув вражений Спихальський. — Тепер не сумніваюся — відчиняться двері королівського покою! Хай мене грім поб’є, якщо брешу!

Арсен теж був радий.

— Ще б пак! Тепер, звичайно, відчиняться. Ходімо!

Вартові біля брами відібрали у них зброю і пропустили на подвір’я.

Вони відразу побачили пана Таленті, що стояв біля високого кам’яного ґанку. Королівський секретар здалеку махав їм рукою.

— Сюди, панове!

Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта — кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув — чи нема зброї.

— Прошу, панове! — показав рукою в бік широкого коридора.

Таленті йшов попереду, начальник варти — позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.

— Зачекайте на мене тут, — сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з’явився й урочисто проголосив: — Король чекає на вас, панове!

Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.

Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.

Ян Собеський вийшов на середину кабінету. Це був високий, огрядний чоловік з одутлим лицем, темними очима і такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами і чубом. Кивком голови він відповів на привітання і спитав:

— То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?

— Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, — відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. — Але тільки наполовину…

— Як це?

— Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам’ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е–е–е… Шляхтич Анджей Комарницький…

Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:

— Трохи більше місяця минуло з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.

Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:

— Пане Таленті, вийди!

Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихальського.

— Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан

— Пан Мартин Спихальський — мій друг, і від нього у мене таємниць немає, — сказав Арсен і додав: — До того ж він служить у пана Яблоновського і розповість вам багато дуже цікавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином і його друзями…

— О–о! — мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по–дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. — Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!

Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара–Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.