Звірослов - Малярчук Таня - Страница 24

- Саме так і виходить.

- Тупо якось.

- А в школі ви щось читали?

- Ну. Читав. Щось.

- «Мадам Боварі» Флобера читали?

- Ні.

- А Достоєвського?

- Той, що Фьодор?

- Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».

- Ні. Не читав.

- А Франца Кафку?

- Не читав. Усе дуже страшно, так?

- Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?

- Ніколи не чув.

- У вас була погана вчителька літератури.

- Антоніно Василівно, з якого ока?

- Що?

- У вас війка впала. З якого ока?

- Вікторе, я вас не розумію.

- Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.

- Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.

- Вгадали. Загадуйте бажання.

«Дитина», - думає Антоніна Василівна і загадує бажання.

- Як поживають ваші ворони? Далі дивляться?

- Власне, я не впевнена, що то ворони. То можуть бути і галки, і граки, і круки. Але так. Дивляться.

- У вас, Антоніно Василівно, напевно, є щодо них якась своя теорія.

- Є. Я думаю, ворони мені заздрять.

- Чого це?

- Бо я сама, а вони завжди удвох.

Уже третя доба, думає Антоніна Василівна, лежачи в ліжку. Мені треба трохи поспати.

Перевертається на правий бік. Чує, як гупає серце. Рахує удари. На сто двадцятому лягає горілиць.

- Невже я на щось чекаю? - питає сама в себе.

Жучка тихенько скавулить у ногах.

Із самого ранку починає вдягатися, довго крутиться перед дзеркалом, підфарбовує губи, кропиться духами, привезеними десять років тому з Польщі. Взуває нові чоботи.

- Антоніна Василівна, я прямо вас не впізнаю, - каже до Антоніни Василівни двірничка Люся, тягнучи знадвору викинутий кимсь старий холодильник. - Ви так похорошіли.

- Не вигадуйте, Люся, куди мені хорошіти?

- Та ви ще зовсім не стара, Антоніна Василівна!

Заходить у квартиру нижче поверхом. Звідти лунає якась незвична як для бального танцю музика. Таку музику Антоніна Василівна називає «упц-упц-упц».

Посеред кімнати скачуть три молоді дівчини в куценьких майках і широчезних спортивних штанах. Помітивши Антоніну Василівну, зупиняються і здивовано перезираються між собою.

- Добрий день, - невпевнено каже Антоніна Василівна, - ви, напевно, його напарниці?

- Що?

- Я… до Віктора. Його тут нема?

- До кого?

Вродлива білявка, очевидно, найстарша серед дівчат, усе бере на себе.

- Тут нема ніякого Віктора. Ви помилилися.

- Але він був тут ще три дні тому, у п’ятницю.

- Ми не знаємо, хто був тут у п’ятницю. Сьогодні в нас перший день оренди.

Антоніна Василівна ще нічого не розуміє, але відчуває, як потрохи починають тремтіти коліна.

- Що значить «перший день»?

«Перший день, останній день».

- Слухайте, як вас там, ми не зобов’язані перед вами відчитуватися! Тут нема ніякого Віктора. До побачення.

Антоніна Василівна закипає.

- Дівчинко! Тебе хтось колись учив елементарної культури поведінки?! Наскільки мені відомо, зі старшими прийнято говорити з повагою.

- Приперлись сюди і лічите мене?! Що вам треба?!

Обличчя Антоніни Василівни робиться крейдяним, а голос - убивчо спокійним.

- Я з квартири вище поверхом. Мені заважає ваша музика. Прошу її надалі не вмикати.

Усі три дівчини стають у бойову позицію. Тепер вони подібні на молодих півнів.

- Я вас благаю, дівчатка, не треба скандалити, - каже Антоніна Василівна, безсило плентаючись до виходу. - Я не маю часу сперечатися і щось вам доводити. Ще раз почую музику - викличу міліцію.

- Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїжджаєте? - двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед під’їздом.

- Ні. Я викидаю книжки.

Антоніна Василівна носить перев’язані стосики книжок з ліфта в під’їзд, а потім до контейнера зі сміттям.

- Але чого?

- Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.

Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.

- Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?

- Була колись.

- І щоб книжки викидати…

- Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не можуть мені сказати.

- Їх можна продати, - метикує двірничка Люся. - Заробите трохи. Зачєм отак викидати?

- Хочете - продавайте. Я не буду цим займатися.

- Да тут сила-силенна кніг, - каже сама до себе двірничка Люся. - Ціле состояніє…

Антоніна Василівна підносить останню в’язку до сміттєвого контейнера і збирається повертатися додому. Останній раз дивиться на купу книжок.

Так, я буду шкодувати, думає, але не сьогодні.

- Люся, хочу натомість дещо вас попросити.

- Канєшно-канєшно, Антоніна Василівна, - Люся порпається в книжках, не то щоб оцінити товар, не то щоб знайти хоч одну знайому назву.

- Допоможіть мені поховати Жучку.

- Що?

- Мою собачку. Вона померла.

- О, мені дуже жаль, Антоніна Василівна. Ви, навєрно, очінь її любили.

- Вона була дуже стара.

- Да, старость не радость, - чомусь каже Люся. - Як ви хочете собачку поховати? Можна завернути її в кульок і просто викинути в мусорний бак. А можна закопати дето в парку за домом.

- Напевно, краще закопати.

- Ну, тоді я вечерком до вас зайду. Лучче закопувати вечерком. Щоб люди не балтали потім. Поховаємо з почестями. Церемоніально.

- Дякую, Люся.

Антоніна Василівна заходить у під’їзд, і їй здається, що її власне тіло стало вдвічі легшим.

У переході на «Театральну» дискотека в розпалі.

Антоніна Василівна стоїть поруч із розцяцькованими бабами і корчить гримасу ввічливості.

- Оце я понімаю, Антоніна, - каже Надя, - нарядилась як треба. Сьогодні ти тут каралєва. Прикупила собі нові чоботи?

- Прикупила.

- Хароші. Скільки дала?

- П’ятдесят гривень.

- Я би й не сказала, що так дьошево. Лєгантські.

Надя шукає поглядом когось у натовпі. Костянтина Костянтиновича сьогодні нема.

- Що нового, Надєжда? - питає Антоніна Василівна.

- Да ти знаєш, Антоніна, даже нема що розказать. Всі живі-здорові. Пока шо.

Два підстаркуватих дідка натхненно грають на потріпаних баянах ностальгійні мелодії своєї молодості.

Повільний вальс, думає Антоніна Василівна, і нервово пригладжує комір свого бордового демісезонного пальта «джерсі».

- Можна вас запросити на вальс, - раптом чує десь зовсім поруч знайомий голос. Круто розвертається. Бачить Віктора.

- Вікторе? Що ви тут робите?

- Прийшов з вами потанцювати, Антоніно Василівно.

Навколишні розмови стихли. Публіка здивовано спостерігає за ними. Хтось шепоче:

- Хто це, Вєра? Надєжда, ти знаєш, хто це?

- Не маю зєльоного понятія.

Віктор виводить Антоніну Василівну на середину імпровізованого танцювального майданчика.

- Ви готові, Антоніно Василівно?

- Готова.

- Повільний вальс. Якраз той, що ви найбільше любите.

Починають танцювати, і кількадесят пар очей невідривно за ними спостерігають.

- Ти глянь, як вона танцює, - шепче Надя до сусідки, - ніколи би даже і не подумала, що так вміє.

- Але хто це, Надєжда? З ким вона танцює?

- Не маю зєльоного понятія, - і Надя розпачливо прикушує нижню губу.

- Гарно виглядаєте, Антоніно Василівно.

- Ви теж, Вікторе.

- Я так зник. Не попрощавшись. Ви, напевно, образилися на мене.

- Не виправдовуйтесь. Ви нічого мені не винні. І не зобов’язані були прощатись.

- Я став у пару з новою партнеркою. Тепер тренуюся в іншому місці. На Липках. Там великий зал. Якщо хочете, можете приходити туди.

- Ну що ви, Вікторе, ні.

- Шкода.

- Як нова партнерка? Користується дезодорантом?