Звірослов - Малярчук Таня - Страница 26

- Подумаю.

- І що ти зробиш?

- Напевно, таки спробую втекти. Пошукаю міліціонерів. Уночі в парку обов’язково знайдуться міліціонери.

- І ти залишиш того нещасного чоловіка напризволяще?

- Марто, що ти з мене хочеш?!

- Скажи, залишиш? Так, виходить?

- А тобі було б ліпше, якби мене пристрелили?

- Ні. Я дуже страждатиму.

- От бачиш. Ми залишимося разом. І знову будемо щасливі.

- Будемо щасливі, - повторює Марта Богданівна.

Вони мовчки рушають у бік дому. Минають парк. Перед під’їздом їхнього будинку Марта Богданівна, яка весь цей час щось лихоманково аналізувала і співставляла, випалює:

- Ми будемо щасливі, нехай, ми будемо разом, але як після всього я зможу тебе поважати? Ти втік, не допоміг нещасному, злякався, коли довелося вибирати між особистим щастям і щастям іншої людини. Як я після цього зможу тебе поважати?!

Марті Богданівні страшно. Вона дивиться на розгубленого Анатолія Івановича і відчуває фізично, як гормон страху розливається її тілом ніби окріп.

Але цього ж не сталося насправді, думає вона. Це все я вигадала. У реальній ситуації людина поводиться інакше, ніж думає, що повелася б.

- Що ми будемо вечеряти? - питає Анатолій Іванович, складаючи свій костюм завідувача кафедри в платтяну шафу.

- Смажену картоплю.

- Дуже добре. Сто років не їв смаженої картоплі.

Марта Богданівна не спить. Уже незабаром світанок, а вона не спить. Анатолій Іванович під боком бачить солодкі кольорові сни. Він голосно хропе, і Марті Богданівні неприємне його хропіння. Колись навпаки, воно означало для Марти Богданівни дуже багато. Справжній чоловік мусить по-справжньому хропіти. Без хропіння справжній чоловік - молокосос. Але зараз Марті Богданівні чомусь став неприємним справжній хропіт її справжнього чоловіка.

Марта Богданівна згадує той день, коли вона прийняла рішення ніколи більше не писати віршів. Згадує мимоволі, нехотячи.

Так, в юності Марта Богданівна писала непогані вірші. І от вона - молоде, щире, наївне дівчатко - приносить зошит із віршами головному редакторові поважної обласної газети. Головний редактор, він же голова обласної спілки письменників, одним оком переглядає написане в зошиті і, несподівано для самої Марти Богданівни, каже:

- Дуже добрі вірші. Я їх надрукую.

Марта Богданівна на сьомому небі від щастя. Кілька наступних днів вона не може знайти собі місця, а в день виходу газети біжить до головного редактора дякувати. Той неохоче приймає подяки і обіцяє Марті Богданівні велике поетичне майбутнє.

- Ви приносьте мені все, що напишете. Складемо збірку і видамо її. З вас вийде неабияка поетеса. Велике майбутнє.

Так, думає Марта Богданівна, у мене хороші вірші, у мене велике майбутнє. І в цей момент до кімнати вривається один з тодішніх кумирів Марти Богданівни - відомий місцевий поет Іван Груша.

Груша з порога кидається на головного редактора з кулаками. Він п’яний. Ледве стоїть на ногах, від спроби вдарити головного редактора сам втрачає рівновагу і валиться на підлогу.

Марта Богданівна заціпеніло притулилася до пічки в кутку кімнати, не знаючи, куди себе подіти. Груша - її кумир, видатний місцевий поет - у такому жахливому стані! Ймовірно, з ним трапилося щось страшне. У нього депресія. А депресія - незмінний супутник великих поетів. Бідолашний.

Груша пробує підвестися, але в нього нічого не виходить.

- Іване, - суворим тоном наказує головний редактор, - йди звідси геть!

Груша бурмоче у відповідь щось нерозбірливе. Він реве, немов зранений бик. Лізе на колінах до столу головного редактора і пробує вкусити того за ногу.

- Іване! Що ти робиш?! Що з тобою?!

Нарешті свідомість видатного місцевого поета трохи прояснюється, він протирає очі і кричить:

- Ти! Паскуда! Мої вірші не надрукував! А замість них упхав бездарну поезійку якоїсь малолітньої пиз…и!

Головний редактор схопив Грушу за барки і витяг з кімнати.

А Марта Богданівна ніби вмерла на місці. Її кумир, і таке про неї сказав. Яка гидота. Марта Богданівна навіть не могла плакати. Їй здалося, що вона подорослішала на років двадцять і навіть посивіла на скронях. Земля захиталася, сонце потьмяніло, життя разом із найзаповітнішими мріями покотилося вниз під три чорти.

- Груша не в собі, - заспокоював потім Марту Богданівну головний редактор, - спився, знаєте. І так шкода, такий хороший був поет. Ви не переймайтеся. Приносьте вірші, як домовлялися. Розберемо на засіданні спілки письменників і видамо окремою книжечкою.

Марта Богданівна не чує його. Вона слухняно киває головою, але не розуміє жодного слова.

- Ніколи, - врешті шепоче Марта Богданівна, - ніколи більше я не напишу жодного вірша. Ноги моєї не буде у вашому болоті!

Нам треба поговорити, думає Марта Богданівна наступного дня вранці під час лекції з ділового мовлення. Нам треба вияснити стосунки. Так не може продовжуватися. Я винна і тепер мушу самотужки хлебтати заварену кашу. Анатолій - він безборонний, як дитина, коли справа торкається мене. Він кохає мене, а я, замість того щоб кохати у відповідь, примушую його захищати якогось міфічного нещасного чоловіка і розбиратися з якимись міфічними озброєними хуліганами. Ну хіба після цього всього в мене є совість?! Як інакше мене назвати, як не розбещеним кровожерливим стервом?!

- Ви мені дозволите, - каже Марта Богданівна своїм студентам, - я мушу вийти на десять хвилин.

Вона стрімголов біжить коридорами університету в інший корпус, туди, де розміщується кафедра фізкультури. В Анатолія Івановича зараз вікно. Він, напевно, сидить у своєму кабінеті і розбирається з документами. Він такий. У нього все має бути в порядку. Усе на своїх місцях. Музей, а не кабінет.

Марта Богданівна тихенько прочиняє двері приймальної завідувача кафедри фізкультури. Вона зробить йому сюрприз. Розповість щось веселе, а потім попросить вибачення. Він вибачить. Він, ймовірно, навіть не зрозуміє до пуття, що має вибачати.

Приймальня порожня. Секретарка Іра - свята нероба - як завжди пліткує з іншими секретарками у кав’ярні через дорогу.

Марта Богданівна зі словами: «Любий, ти не зайнятий?» впорхує до чоловікового кабінету.

Анатолій Іванович сидить там, де і повинен був сидіти, - у своєму кріслі. У нього на колінах примостилася гола до пояса секретарка Іра. Вона млосно постогнує і ритмічно похитує тазом. Анатолій Іванович, захеканий, немовби щойно пробіг марафон у 20 кілометрів, від несподіванки підскакує в кріслі. Секретарка Іра не розуміє, що сталося. Вона озирається і бачить у дверях Марту Богданівну. Скрикує: «Ой!», одночасно прикриваючи голизну вазою із зів’ялими жоржинами.

- Боже, - шепоче Марта Богданівна, - о боже.

- Мартусю, - рветься до неї Анатолій Іванович, - послухай…

Марта Богданівна не може слухати. Вона тікає геть з кабінету завідувача кафедри фізкультури. Сльози градом котяться по щоках. Руки тремтять. Ноги підкошуються.

Що тепер робити, думає вона, о боже, що тепер робити?!

Марта Богданівна спекла качку, фаршировану апельсинами. Відкоркувала дороге грузинське вино й одягла свої найкращі, найчервоніші коралі.

Анатолій Іванович нечутно, ніби побитий пес, заходить до квартири. На кухні зітхає з полегшенням.

- Я думав, тебе вже тут не буде, - каже він Марті Богданівні.

Та мовчить.

Вони п’ють вино і їдять качку. Анатолій Іванович винувато спідлоба спостерігає за дружиною. Вона виглядає сьогодні неперевершено. Як королева, яку зрадила челядь.

- Послухай, - починає Марта Богданівна, - нам було добре разом. Тому не влаштовуймо одне одному скандалів і неприємних сцен. Розійдемося тепер, тихо і дружньо, щоб не зненавидіти всі ті роки, які прожили разом.

- Ні, - лепече Анатолій Іванович.

- Так, - каже Марта Богданівна. - Це моє рішення. Я не можу більше з тобою жити.

- Ні. Ні. Ні!

- Я тебе благаю, Анатолію. Прийми моє рішення як належне.

- Ти не можеш мене лишити! Не можеш! Найменша проблема - і ти вже тікаєш?!