Звірослов - Малярчук Таня - Страница 41

- То що з твоїм чоловіком?

- Нічого. Живе собі.

- А ти?

- І я собі живу.

П’ять хвилин. Жанка відчуває, як очі наливаються червоною безнадією. У горлі спазм, який хочеться викрикнути, виригнути, виплюнути із себе або затовкти так глибоко, щоб аж утратити від болю свідомість.

Три хвилини.

- Жанка, а скільки тобі років? - Ірма Іванівна сьогодні напрочуд уважна.

- Багато.

Хвилина. Жанка стискає кулаки. Їй хочеться тікати звідси якомога швидше і далі. Зникнути. Більше не терпіти. Закопати себе в землю. Пожбурити в небо. Зробити хоча б що-небудь. Вирізати середину, посікти на шматки і згодувати голодним псам.

- Слухай, - обурюється Ірма Іванівна. - Не хочеш говорити, то так і скажи. Теж мені, недотрога.

- Ірма, не обіжайся, я трохи погано себе почуваю.

На платформу тихо, ніби змія, підповзає київська електричка. Жанка заплющує очі. Усе. Кінець.

З електрички виходять пасажири. Більшість з них - тутешні, і Жанка всіх їх знає. Їздили до Києва продавати молоко-сир-сметану і, підзаробивши грошей, повертаються назад, щоб зіпсувати Жанці життя.

- Жануся, як торг? - веселеньким басом заговорює до Жанки чолов’яга в чорній шкірянці і кросівках «Аbibas».

- Добре, - ледь чутно відповідає Жануся.

- Видно, не дуже, раз відповідаєш так, ніби вмерла. Ну, зараз поправимо діла. А давай-но мені п’ять. І дивися, щоб найкращих!

- Усього п’ять і залишилося.

- Ну і повезло мені! - тішиться чолов’яга в шкірянці. - Я такий голодний, Жануся, що всі десять з’їв би.

Жанка анемічно порпається на дні картонної коробки, що стоїть у неї в ногах, виймає звідти п’ять останніх пиріжків з картоплею і простягає їх голодному покупцю.

- Сім п’ятдесят.

Ірма Іванівна без охоти підводиться з лавки.

- Добре тобі, Жанка! Уже все продала і тепер з чистою совістю йдеш додому віддихати. А мені ще три години вкалувати.

- Так-так. Йду додому, - бурмоче Жанка, похапцем збираючи свої пожитки. - Усе продала і з чистою совістю йду додому віддихати.

- До завтра.

- До завтра, Ірма.

Жанка прожогом вибігає з території вокзалу. Ноги ніби не свої. З очей мимоволі течуть сльози, випаровуються і тут же осідають конденсатом на внутрішніх стінках окулярів. Жанка не бачить, куди йде. Душиться. Уже біля дороги, там, де закінчується останній із семи ідентичних пивних кіосків, дозволяє собі розридатися.

Ще один непотрібний день, думає Жанка. Такий самий, як учорашній і який буде завтра. Боже, як тяжко це терпіти!

Жанка на мить сповільнює ходу, витирає пальцем окуляри і зникає за одноповерховою будівлею з вивіскою «Залізний магазин».

- За увесь день, - бурмоче Жанка, - він жодного разу на мене не подивився.

Баба Віка відчиняє Жанці двері. Жанка заходить усередину квартири і роззувається.

- Усе продала? - питає баба Віка.

- Як завжди.

Жанка виймає з кишені зіжмакану купку грошей і кладе на стіл.

- Ти, Жанка, молодець. Тобі добре йде торг, - баба Віка недбало перераховує купюри.

- На вокзалі розкуплять що завгодно, Вікторія Вікторівна.

- Ну, не прибідняйся. Я от п’ять років продавала на вокзалі сємушки, то тільки раз чи два було так, що спродувала все, що мала.

- Сємушками не наїсися. На вокзалі треба продавати щось ситне, бо там завжди голодні люди.

Баба Віка одягнена в ситцевий халат без рукавів. З-під пахв звисають складки жиру.

- Може, хочеш щось перекусити? - питає баба Віка. - Пирожок з картоплею?

- Нє-нє! - скрикує Жанка.

Баба Віка регоче.

- Знаєте, - нерішуче говорить Жанка, - я давно хотіла з вами потолкувати. Про пирожки.

- А що з пирожками? - баба Віка насторожується.

- З ними все добре. Ви не переживайте, - Жанка гризе шкірку навколо нігтя вказівного пальця правої руки. -

Я просто подумала… знаєте, коли продаєш, то маєш багато свободного часу, усяке приходить в голову…

- Що ти хочеш?! Не тяни, Жанка, я таке ненавиджу!

- Як ви дивитеся на те, Вікторія Вікторівна?… Що ви думаєте про?… Може?… Я тут придумала… Давайте розширимо бізнес, Вікторія Вікторівна!

Баба Віка остовпіло витріщається на Жанку.

- Що розширимо???

- Бізнес.

- Як це? Ти тут мудрими словами мене з праведного путі не збивай. Поясни, бо я не розумію, у чому смисл.

- Давайте продавати не лише пирожки з картоплею. От що я хотіла сказати.

Баба Віка сплескує в долоні і нервово ходить по кімнаті. Жанка притискається до стіни.

- Ви не нервуйтеся, Вікторія Вікторівна, - шепоче Жанка. - Нє - то нє. Я тільки спитала.

- В чому дєло, Жанна! - баба Віка войовничо береться в боки і сунеться в Жанчин бік. - Тобі не подобаються мої пирожки?!

- Як ви таке про мене подумали?! Я ж не це зовсім мала на увазі…

- Якісь покупці казали, що мої пирожки недобрі?! - баба Віка сходить на крик.

- Ваші пирожки дуже смачні, Вікторія Вікторівна! Ви ж знаєте! Дуже смачні! - у Жанки перед очима прокручується одна і та ж сцена: він на платформі, викидає з’їдений до половини пиріжок у сміттєвий кошик і йде далі, одночасно витираючи рукавом масні від олії губи. - Ваші пирожки найсмачніші… у своєму роді…

- У своєму роді?! Жанна!

Жанка набирається мужності і випалює:

- Я не маю нічого проти пирожків з картоплею! Просто бізнес є бізнес. Його з часом треба розширювати, інакше можна… збанкротірувати! Давайте продавати ще якісь пирожки! Як то кажуть - розширяти асортимент. З м’ясом, наприклад. Га? Пирожки з м’ясом. З капустою. З яйцем і цибулею. Солодкі якісь-то можна придумати…

- Жанна, що ти таке виговорюєш, дорогуша?!

Бабі Віці відлягає. Вона біжить на кухню, звідки доноситься різкий, аж пекучий, штин пересмаженої олії.

- Через тебе, - кричить баба Віка з кухні, - пирожки пережарились! Але це твої проблеми. Будеш продавати, які є.

Жанка взувається. Баба Віка виходить з кухні, тримаючи в руках свіжий пиріжок з картоплею.

- Ти куди тікаєш, Жанка?

- Я не тікаю. Вдома багато роботи. Прийду завтра, як завжди, в сьомій.

- Бачиш цей пирожок? - баба Віка трусить пиріжком перед Жанчиним лицем.

Жанка мовчить.

- Жанка, ти бачиш цей пирожок?

- Ну, бачу…

- Це, Жанна, єдиний неповторимий пирожок з картоплею! Подивися на нього! Подивися, який він чудесний! І нехай мені кажуть, що є інші пирожки, з м’ясом, з капустою, хоть із парчовими нитками! Хоть з гімном! Мене це не цікавить, Жанка. Мене не проведеш. Нехай говорять, що хочуть, а коли голодний, то купуєш пирожок з картоплею, і крапка! З м’ясом не ризикнеш, з капустою не наїжся, а на солодкий і не подивишся, бо можеш за ті гроші купити «снікерс»! Хіба я не права? Жанка?!

- Не знаю…

- А я знаю! Права! Пирожок з картоплею переживе і мене, і тебе! Ти, Жанка, розширюй бізнес із мужиками, а мої пирожки лиши в спокої.

- До завтра, Вікторія Вікторівна, - каже Жанка вже в коридорі, але та її не чує. Продовжує сама до себе приговорювати:

- Ти глянь на неї! Пирожків з м’ясом захотіла! З м’ясом! І де я їй стільки м’яса наберу? Які пішли часи. Зараз усьо м’яса хоче.

Ніч.

Жанка вірить у Бога. Вона стоїть у самій нічній сорочці навпроти вікна і молиться. У кімнаті темно. Ліжко розстелене і вже чекає на Жанку, готове прийняти її у свої теплі затишні обійми. Але Жанка не поспішає туди шуснути. Вона молиться.

У кімнаті немає жодної ікони чи образа. Жанка звикла молитися до вікна, так, ніби вікно - це ікона. Ніби у вікні - лице Бога.

- Я вірю в тебе, - шепоче Жанка собі під ніс, - я вірю в тебе дуже. Але чому, скажи, ТИ не віриш у мене?

Вікно мовчить.

У вікні нічого абсолютно не видно. Ніч у Миронівці однакова кожної пори року, навіть у травні. Така ж темна й одинока.

По Жанчиних щоках течуть сльози. Вона стискає в молитві долоні докупи з усіх сил, аж зводить судомою зап’ястя.

- Я стільки років у тебе вірю, - шепоче Жанка, - а ти так ніколи мені і не допоміг. І, я тебе прошу, не треба тут розводити демагогію, що віра має бути безкорислива.