Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 20

А я це знала напевне.

Як знала і те, що потім, коли достатньо обпалю свій цікавий ніс незнайомим повітрям, піднімусь на найвищу башту і…

— Давай руку! — почула я голос по той бік живоплоту.

Мені треба було бігти назад. Але я не побігла. І руку не дала.

Вилізла сама, жахаючись тому вигляду, який мала: в халаті, в лікарняних капцях.

Людожер сидів на траві. Поруч стояв його залізний кінь — велетенський мотоцикл, якого я злякалася більше від нього самого.

— Довго ж довелося чекати… — сказав людожер.

Я присіла поруч і втупилася в землю, охоплена тремтінням. Зуби мої цокотіли, щелепи звело, слова зникли.

Він зробив якийсь рух і на мої плечі лягла важка шкіряна куртка.

— Ти тремтиш, — сказав він. — Не бійся, я тебе не з’їм і не зґвалтую. Як тебе звати?

— П…а…т — ледь вимовила я.

— Що?

— Пат…

— Ти жартуєш? Пат? Ти сказала — Пат?

Я кивнула, кутаючись в шкіру.

— Ну, нехай буде Пат, — посміхнувся він. — У мене теж ім’ячко ще те… Але друзі звуть мене Ланц. Так коротше.

Отже, ти — Пат, я — Ланц.

Він промовив це тричі, показуючи пальцем на мене, потім на себе: «Ти — Пат, я — Ланц!» — і розсміявся:

— Так Робінзон Крузо знайомився з П’ятницею!

Робінзона Крузо я знала, ця книжка була в нашій бібліотеці в повному обсязі, без жодного вилучення, адже в ній йшлося про боротьбу за життя.

— Ну, що будемо робити, Пат? — запитав він.

Я сиділа, наче бовван. Звідки мені знати, що він збирається робити?

— Покатаємось? — знову поставив він запитання, показуючи очима на свою двоколісну машину.

Це був не «мерседес», не кабріолет, не золотий візок у формі лебедя.

На мені не було весільної сукні і вінка з флердоранжу. Тобто всього того, з чим виїжджають дівчата за межі цієї брами.

— Мовчання — знак згоди! — сказав він і підвівся.

Мовчання? Почувши одне з магічних слів Статуту, я трохи заспокоїлась.

— Доведеться пройтися до дороги, — сказав він. — Мотор хоч і з глушником, а все одно реве, мов звір.

Я не знала, що він мав на увазі, але теж підвелася, притримуючи на плечах його важку куртку. Він взяв свого звіра за ріжки і тихо покотив по високій траві, кивнувши: йди за мною. І я пішла по слідах, що залишали колеса, пригинаючи траву. Ішла, мов по воді, дивлячись лише собі під ноги.

Згодом ми вийшли на дорогу і він зупинився.

— Тепер — сідай, — сказав він.

Я заклякла.

Нас вчили сідати лише в авто: спочатку тобі відчиняють дверцята, потім ти сідаєш, чемно звівши обидві ніжки, потім одночасно перекидаєш їх за поріжок авто…

А що робити зараз?

Помітивши мою розгубленість, він засміявся, підійшов, зняв з мене куртку, а потім знову одяг її на мене, всовуючи мої занімілі руки в рукави. Застебнув куртку на блискавку.

Звідкись вийняв великий шолом, одяг мені його на голову, застебнув і опустив на обличчя зсувне скло. Я стояла мертва. Як Тур…

Він ще раз засміявся і… піднявши мене під пахви, мов малу дитину, опустив на сидіння. Мої ноги розсунулись, мов у ганчір’яної ляльки.

Щояроблющояроблющояроблющоя…

…Ніколи не думала, що світ такий великий.

По ньому можна їхати і півгодини, і цілу годину, а він все не скінчиться! Можливо, не скінчиться і за добу, і за дві, і навіть за три!

А вдалині сяятимуть невідомі вогні. Або зблисне золотими апельсиновими шкірками море — таке, про яке пишуть у книжках — безкрає, неосяжне, як і небо, пришите до горизонту такою ж золотою блискавкою. Потягни за Місяць — і блискавка розійдеться, відкриваючи нову стихію. Можливо, такий самий неосяжний ліс. Чи пасмо високих гір. Чи вогні великого міста.

Не знаю, скільки в моїх вухах ревів цей металевий звір, але, коли він замовк, ноги мої вже не були ватяними — вони задубіли. І він знову так само підняв мене під пахви і опустив на землю. І я… сіла прямо на асфальт! Він засміявся і знову підняв мене, утримуючи і притискаючи до себе, доки я змогла керувати своїми кінцівками.

Я розгледілась. І одразу в мої вуха влилася дика какофонія звуків, а очі засліпили безліч різнобарвних вогнів. Таке бувало зі мною хіба що в мареннях перед сном, коли нам під язик Чергова Вихователька клала снодійне.

Він ногою висмикнув з-під черева свого звіра металеву ніжку, поставив його край дороги і повернувся до мене:

— Зараз підемо поїмо. Познайомимось ближче, наскільки це буде можливо при твоєму затятому мовчанні. І вранці доправлю тебе до твоєї в’язниці в кращому вигляді, не хвилюйся!

Я йшла за ним, мов собака на повідку. Він же був ЧОЛОВІК! Хоч і стріт…

— У тебе гарний прикид, — сказав він, прискіпливо оглядаючи мене в неоновому світлі вулиці, - але в такому до ресторану не пустять. Тому підемо в паб — там простіше.

Не заперечуєш?

Як я могла заперечувати? Я була вже зганьблена по самісінькі вуха!

Чула, як повз нас проходять люди — по одному, по двоє, зграйками. Від них пахне незнайомими запахами, вони сміються, про щось говорять на своєму стрітівському жаргоні, кидають недопалки прямо під ноги, чула уривки різної музики, що линула звідусіль. Все те шкварчало у мене в голові, мов олія на сковорідці. В якусь мить я просто припинила сприймати цю дійсність, закортіло повернутися в тишу нашого саду, в запах фіалок, у зрозумілість слів і законів, по яких так легко і затишно жити. Тут всього було занадто.

По щоці потекла сльоза…

Він помітив її, дістав носовичок, витер мої палаючі щоки.

— Ну, не бійся… Я тебе не з’їм, — розгублено промовив він. — Я поверну тебе назад, колібрі. Обіцяю.

Він обійняв мене за плечі і обережно повів вниз по сходах — кудись, де мене знову охопили звуки і запахи пекла.

Але цього разу вони були однорідні. І музика грала одна — саксофон. Тільки гірше. Набагато гірше, ніж тоді грав він…

…Чипси — це така штука… з засушеної картоплі.

Кожний чипс нагадує тоненьку пелюстку, схожу на пелюстку жовтої троянди.

Спочатку я думала, що ці пелюстки на смак солодкі. А виявилось, вони солоні, хрусткі й нібито погано впливають на роботу підшлункової залози. Від них не хочеться ані спати, ані літати…

Зазвичай їх запивають напоєм, який зветься «пепсі-…» або «кока-кола». Тоді спрага не так мучить після вживання цих солоних пелюсток.

Чипсами важко наїстися. У кольоровому пакетику їх усього грамів двісті. А здається, що півкіло. Адже вони тоненькі, пухкі і утворюють ілюзію великої кількості.

Ще їх можна запивати іншою рідиною — кажуть, що це навіть найкраще. Вона насиченого медового кольору. Коли її наливають у склянки, вона гарно піниться, як море в бурхливу погоду. Якщо лити, далеко відсторонивши від склянки пляшку — піни утворюється більше, майже на всю склянку. Це так захопливо! Я ще ніколи не бачила моря — лише на картинках і в кіно, тому ця піна страшенно вабить. Вона трохи терпка, більш нагадує смак ліків. І це дивує, адже мені завжди здавалося, що море має приторний присмак, схожий на присмак крюшону з малини чи горобини.

Сама ж рідина — рідкісна гидота. Вона гірка, гірка, гірка! До того ж отруйна.

Один ковток — і вона ширяє в голову безліччю розпечених голок. І ти вже не можеш думати. Тільки блимаєш очима. А потім хочеться заснути. Але не тим солодким сноммаренням, до якого звикла.

Скільки ж тут незрозумілого!

Скажімо, той кишеньковий телефончик, про який нам розповідали на загальних заняттях і який на весілля має подарувати наречений, тут є чи не у кожної дитини. І це теж дивує. Він потрібен, аби чоловік щомиті знав, де знаходиться його дружина. Навіщо він дітям?..

А навіщо у вітринах та в закладах харчування скрізь висять телевізори, по яких крутять непристойні танці?!

А як можна дівчині сісти на мотоцикл, не розсуваючи при цьому ноги?!!

Боже мій милий…

…Він про щось розпитував, намагаючись перекричати музику та інші розмови, що точилися довкола нашого столика, засипаного бридким попелом. Я не знала, як поводитись.