Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 25

Не знав, кого з нас вона любить більше.

Коли я ховав саксофон, Мінні відвертала від мене очі, ніби розуміючи, що я ревнуватиму до цих закарбованих в її зіницях двох крихітних золотих суперників.

Я не бачив істоти, красивішої за Мінні. А вона не бачила нічого красивішого за саксофон. На цьому ми і зійшлися.

Сталося це досить просто.

Коли я вперше ступив за цупку парусину службового приміщення шапіто, щоб побалакати з Каролем Варгою про свої права й обов’язки, маршрут майбутніх гастролей і проблеми з дозволом на тимчасову роботу за межами країни — в самий розпал цієї розмови, що звелася до моєї відмови від цієї авантюри (пан Варга пропонував смішні гроші, яких не вистачило б і на купівлю пачки цигарок), Мінні проїхала повз мене, мов королева.

Я відкрив рота і закляк на фразі: «…що ви називаєте безкоштовним харчуванням?», так і не почувши, що відповідає мені хитромудрий директор.

З тієї миті ладен був жувати і тирсу з арени!

Незбагненно елегантним рухом Мінні припала до скла всім своїм граційним тілом і підвела голову, зблиснувши довгою шиєю, що, мов жива ртуть, перетікала в фіолетовочорний тулуб, відшліфований, мов морська галька.

— Це — Мінні, - помітивши мій зачарований погляд, мовив пан Варга, уриваючи свої умовляння щодо безкоштовних гарячих обідів і чудово розуміючи, що справу вирішено, — Мінні — наша головна артистка. На ній все і тримається. Мусите їй сподобатись!

Він наказав двом робітникам, що везли акваріум, зупинитись і попросив мене зіграти кілька музичних пасажів — для Мінні.

Я дістав саксофон. І Мінні, дослухаючись до звуків, несподівано почала виробляти такі викрутаси, що збігся увесь невеличкий штат цих бродячих вар’ятів. Хто з них і хто взагалі у всьому світі міг знати, що тюлениха любить музику?

Ось в чому незбагненна хитрість життя!

Ми не можемо знати напевне, що ми любимо насправді, доки не побачимо САМЕ ЦЕ. В нас живе цілий світ закодованих речей, які можуть виявитись найнеобхіднішими тільки тоді, коли ми побачимо їх хоч краєчком ока, хоч здалеку, хоч на старовинних гравюрах давно забутих і запилених книжок. Або дізнаємось про них, підслуховуючи тихий шепіт подорожніх, що пройшли вночі повз твій будинок. І тоді вже не зможемо спокійно спати.

Певно, в Мінні якимось дивом жила музика. Треба було лише дати їй знати про це. А цього, виявляється, їй не міг дати ніхто, крім мене…

…Спека тоді стояла неймовірна. Узбережжя щільно було всіяне людьми. Пан Кароль Варга, маючи якісь неформальні стосунки з представниками влади, зупиняв наш «обоз» у маленьких містечках (у великі ми навіть не потикались!).

Усього по тижню ми стояли в Ахелої, Поморії, на околицях Созополя і Балчика. Все хазяйство вміщувалося в одну велику фуру разом із акваріумом для Мінні і кубельцем для чотирьох підстаркуватих пуделів. У розпорядженні пана Варги був пошарпаний «бусик» на дванадцять місць, де вміщувалась вся трупа разом із «оркестром» у моїй єдиній особі.

У трупі був силовий жонглер Микита, котрий ловив свої гирі «через одну», велоеквілібрист Стасик, що так-сяк вібрував на патичку з одним колесом через свою пристрасть до оковитої, юна дресирувальниця собачок Віка — недавня випускниця циркового училища, яку доводилося вдень зі свічкою шукати по пляжах та прибережних барах, парочка клоунів Бім і Бом, а в побуті — Петро та Михайло Терещенки, що починали свою «килимну кар’єру» ще за часів князя Ярослава.

Сам Кароль Варга виконував роль шпрехшталмейстера, завгоспа та «хрещеного батька» нашої маленької бродячої мафії, котру якимось дивом пропускали через кордони. Моїм обов’язком несподівано став догляд за Мінні і, звісно, гра на саксофоні під час виконання номерів.

Ми їхали в шаленій задусі. Більшу частину фури займало головне багатство — холодильна камера зі шматками льоду, який час від часу підкидали в акваріум з Мінні або я кидав його просто на велику білу церату, якою був встелений пластиковий піддон, і вона борсалась на цьому імпровізованому арктичному березі. Потерпаючи від спеки і запаху бензину, Мінні підгрібала під себе шматки льоду, мов курка курчат, не залишаючи жодного.

Часом, вдивляючись в її бездонні чорні очі, я шкодував, що не є членом товариства захисників тварин. Мінні потерпала від спеки не менше, ніж ми. Але виглядала щасливішою, ніж ми, адже ніколи не бачила океану, не знала, що таке лежати на справжній кризі і через це не відчувала всю глибину своїх страждань.

Кароль Варга сказав, що тюлениха народилася в міському цирку напівмертвою і він викупив її у директора за пляшку коньяку. Викупив і виходив. Тепер саме вона приносить шапіто хоч якийсь зиск, адже має розум і, як з’ясувалося завдяки мені, музичний слух.

До нашої з нею співпраці Мінні приваблювала глядачів одним своїм виглядом та ще тим, що відбивала кинуті дітлахами м’ячі і їла з рук рибу чи навіть поп-корн. Більшого від неї не вимагалось.

Але саксофон робив дива. Під нього Мінні почала танцювати.

Спочатку я просто грав, стоячи на подіумі навпроти неї, а вона виробляла неймовірні викрутаси. Часом мені здавалося, що вона приймає форму звуків, які чує.

Згодом номер ускладнився і — готовий побожитись! — міг би конкурувати з номерами пристойних цирків!

Я виходив до Мінні на білу церату в лискучому чорному костюмі і, імпровізуючи на саксі, повторював її рухи. Одна пані під час нашого номера просто знепритомніла, заворожена цим видовищем. Потім таке траплялося досить часто.

Пан Варга навіть почав мріяти про великий надувний басейн і розширення номера до цілого відділення. Але щотижня ми кочували з місця на місце і думати про таке було зарано, адже всі ми перебували в постійній метушні.

Кожен, крім того, що мав свій такий-сякий номер, ще й виконував купу інших обов’язків.

Найтяжчим було, коли ми ставили намет-шапіто. Якщо пан Варга скупився найняти місцевих алкоголіків, на це витрачався цілий день і купа сил. Перший тиждень такої праці у мене нила кожна клітинка на чорному від засмаги тілі.

Поставивши намет, пан Кароль сідав за кермо свого зеленого авто, відчиняв верхній отвір, встановлював туди «живу статую» — Віку, одягнуту в блискучий купальник для приваблення публіки. У руках Віка тримала прапор з чудернацьким саморобним зображенням Мінні і мегафон, у який вона час від часу оголошувала початок вистави.

Можливо, такі хитрощі і додавали до числа глядачів ще пару-трійку стомлених сонцем родин, але перші три дні доводилось витрачати сили перед десятьма-п’ятнадцятьма глядачами, аж доки через них не розповсюджувалися чутки про нашу найголовнішу танцівницю. І під кінець вистав зал вже був забитий під саму зав’язку у прямому сенсі — під зав’язку нашого круглого брезентового даху!

Увечері пан Кароль Варга рахував прибуток і навіть видавав нам «преміальні». Свої я витрачав на свіжу рибу для Мінні.

А потім у нас з’явилися неабиякі конкуренти у вигляді професійного пересувного цирку — втричі більшого за наш жалюгідний вицвілий намет. Спочатку все було нічого. «Балканський кульбіт» — так називалося те пристойне шапіто — розташувався на іншому кінці Помор’я і так само, курсуючи на розмальованому фургоні вулицями міста, взявся активно агітувати публіку йти саме до них. Але публіка вже добряче «підсіла» на Мінні.

Тоді до нас завітав сам директор «Балканського кульбіту», такий собі пан Калін Кіркоров — довготелесий чорнявий болгарин з тонкими чорними вусиками, закрученими в кілька кілець. Його супроводжував чоловік-горила з таким накачаним торсом, що здавалося, він от-от лусне від натиску своїх же м’язів. Наш Микита у порівнянні з ним був просто немовлям!

Пан Калін чемно попросив пана Кароля якнайшвидше зібрати манатки.

На що пан Кароль зухвало відповів, що за кілька днів збирати манатки доведеться самому пану Кіркорову, незважаючи на його популярне серед любителів російської попси прізвище. Пан Калін посміхнувся в свої напомаджені вуса, купив квиток, не взявши здачу з двадцяти левів (що було жестом неймовірної щедрості) і лишився подивитися нашу виставу.