Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 42

Тут я брала «Справу Тур», щоб знати, що чекає на мене, якщо схиблю.

Шкодую лише, що не могла приховати свій вчинок від інших. Але де б я читала ту величезну теку? До того ж тепер ми всі пов’язані цією таємницею — і це я добре придумала.

У кабінеті зовсім темно, важкі оксамитові штори щільно припасовані одна до одної. Очі не можуть звикнути до темноти, як і вуха — до нереальної зловісної тиші. Але я все ж таки бачу на чорному квадраті столу телефонні апарати.

Я знаю, що один з них — середній — беззворотний, налаштований на один прямий зв’язок.

Варто лише підняти слухавку.

Перед тим, як підняти її, я замислююсь — куди підуть гудки, до якого помешкання, в які краї, в яку кімнату? Чи висить у ній вишивка зі словами нашого Статуту, чи горить свічка перед іконою Божої Матері, а може, на стінах — портрети керівників нашої країни і патріотичний прапор з гербом? Чи купа світлин щасливих сімейних пар?

Гудки линуть кудись у невідомість.

— Я чекала на твою відвертість, Ліл, — каже сонний голос. — Я тобі вдячна, хоча ти порушила правило не заходити до мого кабінету. Але я вибачаю тобі. Ти вчинила добре.

Лягай спати і більше ні про що не думай.

…Я лягаю спати.

Поруч зі мною — порожнє ліжко Пат, трохи далі рівно дихають Рів, Озу, Іта і Мія.

Скоро наш перший літній бал, на якому в мене не буде конкуренток.

Розділ восьмий. F 63.9

Цієї ночі я все одно поїхав туди!

Хоча спочатку вирішив, що подивлюсь диски, які переписав у Віри Іванівни, але інстинкт, котрий виробився за дві ночі, покликав мене в дорогу.

Навіть не думав, що за такий короткий період може виникнути бодай щось схоже на звичку. Але чому тут дивуватися, якщо, скажімо, кішка Кицька вже точно і безпомилково кожні три години прямувала до миски, котру я поставив у кухні, а потім стрибала на той стілець, де її гладили і тримали на колінах!

Я вирішив, що прогуляюсь туди в будь-якому випадку і не зроблю жодного дзвінка. Просто посиджу на траві, подихаю повітрям, помилуюсь зірками без жодної думки.

Так воно і сталося — посидів, подихав, подивився, як тануть у небі зірки.

В якусь хвилину прийшла божевільна ідея — прокрастися на територію і спробувати розшукати її. Але я відкинув цю хибну думку, адже боявся зашкодити.

На ранок очі у мене були червоні і сльозилися. Мені навіть здалося, що кривавими сльозами.

Приїхавши додому, одразу звалився і заснув серед розкиданих на підлозі дисків.

Якби не втома від напруги останніх двох днів і ночей, я б нізащо не заснув. Адже навіть уві сні я кудись біг, їхав, з кимось бився, а головне — весь час ніби чув дзеленчання мобільного, по якому отримував СМС, хапав його і бачив чорний екран, пірнав у нього і знову — біг, їхав, бився. І так до безкінечності, аж доки почув, як на мене стрибнула Кицька, сповіщаючи, що настав ранок.

Я заварив собі міцної кави, пив на балконі і ніяк не міг зосередитись, що робити в першу чергу. Можливо, варто подивитися ті диски з камери відеоспостереження.

Але я не уявляв, як зараз засісти за телевізор, якщо в мені дедалі більше наростала тривога і жага діяльності — бігти, їхати, битись з невидимим чи видимим ворогом.

Я більше не міг терпіти, тривога зашкалювала, і я взявся за мобільний. Нехай земля перевернеться, але я набрав номер Пат. Мені б лише почути її голос, і до дідька СМС!

Поки лунали гудки, я намагався скласти першу фразу, з якою звернуся до неї спокійним голосом.

Наприклад, запитаю, чи не хоче вона побачити Кицьку або які у неї плани «на завтра»…

— Слухаю! — пролунав у мобільному чужий дорослий голос.

Ніби хтось вдарив мене прямо в чоло.

— Мені потрібно поговорити з Пат, — тупо сказав я.

— Хто ви і куди телефонуєте? — запитав голос.

— До ЛСД, — ще тупіше промимрив я, упізнавши голос Мадам. — Мені потрібно поговорити з Пат!

— У нас такої немає і ніколи не було, — сухо повідомила слухавка. — Ніколи сюди не телефонуйте!

Слухавка вимкнулась. І я разом із нею — на кілька довгих хвилин, аж доки Кицька, за своєю звичкою, почала настирливо підіймати своєю пухнастою головою мою обвислу руку, вимагаючи пестощів.

Далі я вже знову діяв, як у своєму безкінечному сні.

Набрав номер Віри Іванівни:

— Мені потрібно знати координати директорки ліцею, де вчилася ваша колишня хазяйка. Можете дізнатися?

Вона замислилась. Я знав, що тепер вона ні в чому не мусить мені відмовити — на надто серйозний гачок я її посадив.

— Я спробую, — нарешті вимовила вона. — Здається, у хазяїна лишилися якісь угоди з адресами. Я пошукаю.

— Пошукайте, — сказав я. — І не кладіть слухавку. Я почекаю.

Почув, як десь там, у котеджі, вона застукала каблуками по мармурових плитах.

Чекав хвилин п’ять чи десять. Нарешті слухавка знову ожила:

— Так, я знайшла угоду з підписами. Директорку звуть Ганна Анатоліївна Вадченко.

— Адреса?

— Тут лише адреса ЛСД, — розгублено промовила Віра Іванівна.

Було чутно, як вона шарудить паперами.

— Ага, ось є розписка… — вона знову зашаруділа аркушами. — Особиста розписка на отримання… певної суми.

Тут і адреса.

Вона продиктувала вулицю і номер будинку. Я подякував і попрощався. Але вона зупинила мене:

— Хвилиночку! Я благаю вас більше не телефонувати! — пошепки вигукнула вона. — Пан Алекс скоро повертається додому і розмова з вами коштуватиме мені досить дорого…

Я пообіцяв більше не турбувати її і поклав слухавку.

Потім, похапцем збираючись, набрав номер Барса.

— Привіт, старий! В тебе ще є той револьвер-електрошокер? Можеш мені його позичити на пару днів?

— Потрібна допомога? — весело запитав Барс.

— Потрібен револьвер.

— Ну, заходь! — без жодного запитання сказав він.

Дорогою я вивчав адресу і з чималим здивуванням з’ясував, що це — котедж на протилежному боці від тих, де мешкав Алекс і йому подібні. Теж незле!

За годину я вже стояв перед охайним і досить високим білим парканом, за яким виднівся дах двоповерхового будинку в оточенні високих сосен.

За парканом стояла приємна заспокійлива тиша. Співали пташки. Я навіть помітив, як у гілках промайнула руда білка. Ось вам і «чернеча келія», подумав я, побачимо, як живе Мадам — поборниця жіночого щастя.

Я кілька разів обійшов територію по всьому периметру паркану, відшукуючи зручне місце, щоб проникнути досередини. Відшукавши таке, згадав юнацькі заняття паркуром і зрадів, що не всі навички лазіння і стрибання вивітрились з моєї голови, а головне — з пам’яті м’язів.

За мить я вже стояв у цій сосновій тиші, дослухаючись, чи не біжать до мене якісь охоронці з собаками. Але цього не сталося. І я обережно пішов у глиб охайного дворика з газонами і білими доріжками, викладеними шліфованим камінням.

У якусь мить подумав, що тут нікого немає. Або що за мною ведеться тихе спостереження. Але ці перестороги виявились марними. Котедж потопав у тиші, спокої і ароматах квітів.

Ховаючись у запашних кущах бузку, я вийшов на подвір’я перед великими скляними дверима і причаївся, роздивляючись довкола.

Прямо перед дверима — викладений мармуром майданчик, посеред нього — басейн.

Бірюзового кольору вода була сповнена золотавих відблисків, що різали очі.

На краю басейну лежав білий пухнастий халат, валялась пачка цигарок, стояв бокал і відкоркована пляшка шампанського.

Почувся міцний сплеск, і на поверхню води випірнула голова в гумовому капелюшку. Голосно видихнувши і вдихнувши, голова знову занурилась під воду. Я витягнув шию і побачив, як велика чорна тінь плавно рухається в бірюзовій глибині. Під водою тінь нагадала мені Мінні…

Я терпляче дочекався, поки Мадам добре напірнається.

Але випити шампанське їй сьогодні не судилося!

Коли черговий раз її задоволена пика з’явилась на поверхні, ми опинилися віч-на-віч. Я навмисно низько присів над парапетом так, щоб вона могла добре побачити наставлений на неї револьвер.