Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 45

Я нікому не скажу про ваш візит. І ви зі свого боку постарайтесь, щоб він залишився нашою таємницею.

Вона чудово вміла уловлювати настрій інших. Мій войовничий дух зник. Я сидів перед нею, мов учень, думаючи про долю Пат.

— Ще одне запитання, — попросив я.

Вона розкутим жестом людини, що нарешті стала господарем свого положення, запалила чергову сигарету і нетерпляче кивнула.

— Як знешкодити цей вірус?

Вона зареготала, показуючи мені не тільки вміст всього свого широкого рота з бездоганними порцеляновими зубами, але й гортанний язичок в глибині горла.

— Для цього треба знешкодити півсвіту!

Я підвівся.

Рушив стежкою з білого гравію до виходу. Гравій скреготів під моїми підошвами, ніби я йшов по кістках.

А можливо, я дійсно трощив ніжні кістяки своїх сподівань…

Здається, Мадам ще кілька секунд сміялася мені вслід.

Дзеленькнуло скло, зашипіла рідина. Я обернувся. Мадам налила собі ще один келишок брюту.

Мені закортіло сказати щось важливе. Але жодне слово, навіть брутальне, не могло висловити всієї глибини мого розпачу. Побачивши, що я обернувся, Мадам підвела вгору руку з келихом шампанського і кивнула мені.

Я якомога лагідніше посміхнувся їй у відповідь, подумки промовляючи слово, яке полюбляють вживати будівельники, коли на їхню ногу падає цеглина.

Я їздив до Мадам своїм ходом, щоб не схарапудити мешканців елітного селища ревом свого «харлея». І тому повертався через все місто громадським транспортом.

Мої вуха перетворилися на локатори, і в них, хоч як це прикро, лилися потоки монологів чи діалогів тих, кого Мадам назвала «інфікованими методом ланцюгової реакції». Раніше я б ніколи про таке не думав і не помічав, а тепер увесь людський театр розгорнув переді мною свої обтріпані шатра. В кожному розгорталася своя драма чи комедія. І, дослухаючись до імпровізованих інтермедій, я зіщулювався від простоти і глупства цього народного театру, згоряв від сорому за це глупство і простоту, намагався відшукати аргументи на захист цих жалюгідних вистав. І взагалі на захист — і не менше! — існування людства в тому вигляді, який воно мало ось тут, в окремо взятому транспортному засобі марки «Богдан».

— Друзі називають мене персиком, — доволі голосно муркотів у вухо дівчини здоровенний пупс у бейсболці.

— Як романтично, — сказала вона.

— Чи були у тебе стосунки? — руба запитав він.

— Були. Три роки. Але тепер я вільна.

— Ти готова взяти гармонію на себе?

Я відвернувся і відключив слух. Мені стало нудно і сумно від всього, що бачив і чув. Все було тупим, простецьким, житейським, позбавленим подиву, свіжості, запрограмованим на безпросвітну буденність і, зрештою, логічний кінець.

А чи не є такої самої логіки в усьому нашому нинішньому існуванні? Чи не заслуговуємо всі ми на те, що маємо?

На цих людей «нової формації» з двома звивинами в мозку, але «при грошах». На таких дівчат і жінок, тіла і розум яких просякнуті жагою багатства. На правителів із викривленими обличчями, немов вони щойно вийшли з дзеркал кімнати сміху. Так, на жаль, більшість заслуговує на це. І нікуди від цього не подітися. Погано і прикро лише те, що вона, ця невибаглива більшість, тягне за собою — в прірву невігластва і побутовщини інших. Адже це вона, ця більшість, диктує попит і отримує на нього спокусливі пропозиції. І ніяк не нажереться тупим маскультом, від якого в мозку випрямляється єдина більш-менш закручена звивина.

В одному Мадам мала рацію: жебрацький світ такої більшості не створений для її підопічних. У ньому вони гинуть, як екзотичні метелики-одноденки. Але від чого ж у такому разі загинула Таміла-Тур?!

Я повернувся додому розбитим і знесиленим. Відштовхнув ногою кішку Кицьку, її радість і пестощі здалися мені неприродними і штучними. Потім одразу засоромився свого вчинку, ніби за мною спостерігали очі Пат. Власне, у мене не було жодних зобов’язань перед цими двома дуже схожими істотами. Я нагодував Кицьку і довго дивився, як вона п’є з блюдечка молоко. «Через кілька років ви самі виженете її, втомившись запитувати себе, чи це її реальне ставлення до вас, а чи лише навички…» — пролунав у мені голос Мадам.

Я струсонув головою так, щоб ці думки злетіли з мене, як листя з осіннього дерева.

Не хотів думати. Не міг. Адже багато зі сказаного нею було схоже на правду.

Треба переключитись на інші справи.

Я позбирав розкидані на підлозі диски і вставив перший у плеєр телевізора.

…Шумить дощ. Передпокій. Довгий коридор з червоним килимом веде кудись вглиб — до тьмяного квадратика світла.

У м’якій напівтемряві зблискують золотом кінчики штучних свічок у позолочених канделябрах. Порожнеча і тиша великого будинку.

Здалеку чутно, як дрібно дзеленчить ложка в склянці. Звук наближається. Схоже на «прибуття потяга» — звук посилюється і з квадратика світла рушає тінь.

Нічого не розібрати. Світло падає на чашку з ложкою в чиїйсь руці. Ложка вицокує свій танець. Майнула чорнокоса голова в ракурсі «зверху-донизу». Цокіт стишується за дверима однієї з кімнат…

…Але тривожним тремоло відгукується на моїх багатострунних нервах…

Виявляється, це не дощ. Це в глибині кімнат шумить ввімкнутий телевізор. Коридор так само поглинутий темрявою.

Нічого цікавого.

Картини на стінах. Знову майнула жіноча тінь і зникла в квадратику світла на протилежному боці коридору. Друга жіноча тінь (здається, Віри Іванівни) пройшлась тим же маршрутом. У руках — сервірована таця.

Дві години нічого цікавого…

Нехай собі крутиться. Я тупо клацаю пультом — перемикаю на телевізійний канал.

Там виникає пика якогось доповідача. Йдеться про економіку. Він з огидою, мов черв’яків, виштовхує з рота слова — ламана мова, неправильні наголоси й артикуляція, ніби виступає прибулець з країни Мумба-Юмба: «Ми досяглі неабіякіх успіхов… Нєгаразді подолані…Сісьматіські ми робімо свою справу краще за наших попєрєдніків…»

Кицька нервово муркоче. Я знову клацаю пультом, перемикаючись на новий диск.

…Кухня. Бачу (хоч і знову у викривленому варіанті «згори — вниз») свого недавнього знайомого Алекса. Він кладе на стіл великого живого товстолобика. Риба б’є хвостом. Нарешті бачу жінку, точніше Тамілу. І неприємне відчуття обдає мене жаром, адже я знаю, що нині вона — мертва.

— Хочу рибки, — лагідно каже Алекс.

Жінка (навіть в такому ракурсі вона здається мені порцеляновою статуеткою) нерішуче тицяє пальцем в рибу (майже так само, як і Пат торкалася шматка біфштекса), риба б’ється об стіл. Жінка скрикує. Алекс сміється:

— Давай, давай чисть її!

— Але ж вона жива… — каже жінка.

— Ну то вбий її, - каже Алекс, подаючи ніж. — Відріж їй голову і чисть! Хіба вас цього не вчили?

Жінка крутить головою, закриває обличчя руками, задкує в куток.

— Давай, давай, вбий! — сміється Алекс…

Жінка тихо сповзає на підлогу по стіні.

Алекс кидає ніж на стіл, гукає:

— Віро Іванівно!!! - і нервово вибігає з кухні.

Шипіння. Кухня. Віра Іванівна ріже голову товстолобику. Її руки вкриваються риб’ячою кров’ю. Скрик із кутка.

Віра Іванівна:

— О, Тамілочко, я вас не помітила… Вам погано? Це лише риба…

Коридор. Дві тіні в коридорі. Алекс, Віра Іванівна.

— Вона непритомна, пане Алексе. Перенесіть її до спальні.

Я викличу «швидку»?

Алекс:

— Нехай лежить. Отямиться — буде смажити рибу…

Більше вона ні на що не годна.

— Як скажете…