Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 48

48

До того ж я могла спати і годину, і вісім чи просто забутися на якихось п’ятнадцять хвилин. Можна рахувати по огірках: скажімо, нас годували тричі на день. Якщо я одразу з’їла огірки, а потім почуття голоду виникло не так скоро — минуло півдня. Якщо настане ніч, то я взагалі не відчуватиму голоду довгий час. А може, хтось зайде сюди, занесе воду і їжу. І тоді я розпитаю, котра година і що буде далі.

…Але ніхто не заходить.

Очі болять від блимання зіпсованої лампочки. І дуже холодно.

Ковдра не рятує — вона волога і коротка. Огірки теж не рятують від голоду. Навпаки — тепер мене мучить спрага.

Я п’ю розсіл, але від того спрага лише посилюється. Язик розпухає в роті.

Думки плутаються. По периметру кімнати бігає щось сіре. Я так думаю, що це миші. Або у мене мерехтить в очах. Або мерехтить всередині заплющених очей, адже я весь час намагаюсь опустити повіки, щоб захиститись від блимання.

Пані Директорка сказала, що тут я мушу очиститись і підготуватися до загальних осудних зборів. Але я не знаю, що маю робити, щоб очиститись і щоб підготуватись.

Пити хочеться все нестерпніше. І я не можу думати ні про що, крім склянки води.

Цікаво, скільки часу людина може прожити без води?

День чи два? І чи одразу помирає чи спочатку божеволіє? Ловить мишей і п’є їхню кров? Облизує холодні мури і вологу підлогу? Роздирає свої судини? …Що це — марення чи правда?

Бачу перед собою красиву чорнокосу дівчину в німбі світла, вона тримає в руках невелику срібну тацю. На таці стоїть склянка з водою.

Я тягну руку, але не можу дотягнутися. Чарівна дівчина дивиться на мене з жахом і не робить ані кроку вперед. І я знову заплющую очі: це мара.

Але бажання знову побачити склянку з водою змушує мене підвести товстелезні важкі повіки. І знову переді мною вимальовується прекрасна дівчина з тацею в руках. За її спиною сяє світло. Таке, що мені знову хочеться заплющити очі.

Але я борюся, борюся з усіх сил. Сідаю на ліжку, тру очі, змушую їх дивитися.

Дівчина не зникає.

Більше того, я поволі починаю впізнавати її.

Ліл!

Це вона стоїть переді мною зі склянкою води.

— Попий, Пат, — тихо каже Ліл. — Пані Директорка сказала, що тобі треба випити це до денця.

Вона простягає до мене руки з тацею. І я бачу її очі…

Вони блимають, мов та лампочка, в них світиться нетерпіння. Бачу, що їй конче необхідно, щоб я випила. Погляд у неї гострий, вії чорні-чорні і пухнасті, очі — мов павучки в оточенні цих пухнастих і довгих вій. Ловлять мене, приманюють срібною тацею.

— Ліл… — кажу я, ледь ворушачи губами. — Ліл, це ти забрала мій телефон…

Чорні очі округлюються, наливаються жахом.

Ліл трясе головою і підступає до мене.

— Випий, — каже вона. — Пий негайно!

За її спиною крізь прочинені двері ллється і сяє світло.

Можливо, воно й не сяє, адже там лише довгий коридор, але це світло вказує мені шлях. І перша сходинка на цьому шляху — нічого не брати з рук того, в кому сумніваєшся! Це не записано в нашому Статуті, ніхто не вчив нас такого, але якась свіжа і несподівана сила здіймається в мені, мов хвиля.

Нічого не бери з рук того, в кому сумніваєшся!

Ліл дивиться на мене своїми очима-павучками і, певно, бачить щось таке, від чого її рот відкривається у німому здивуванні. Я посміхаюсь, і мої спраглі пересушені вуста пирскають кров’ю. Я знаю, що зроблю наступної миті!

Світло за спиною Ліл вабить мене.

Я щосили підбиваю тацю зі склянкою. Вона летить в обличчя Ліл, вода заливає її розкритий рот, сліпить очі. Я вискакую в коридор і міцно зачиняю за собою важкі двері, накидаю на них залізний гачок і біжу, біжу коридором.

Тільки б швидше дістатися до шпарини в живоплоті.

З мене досить. Досить.

Досить…

Епілоги

Алекс Струтівський

На галявині, в густому нестриженому газоні, вовтузяться діти.

Жінка похилого віку, сидячи в шезлонзі біля висохлого чи просто порожнього басейну, намагається перелічити їх, ворушачи губами: «Один… два… А де Даня? Ага, ось він…

Три… Настя? Куди вона поділась…»

Вона квокче вже хвилин десять. Перерахувавши дітей, вона занурюється у своє плетиво. І знову підводить очі до малечі: виконує доручення батьків. Вона давно знає кожен куток цієї галявини, цього саду і цього великого будинку на березі ріки.

Дітлахи стрибають перед її очима і в очах, мов м’ячі. І лише один не завдає їй клопоту.

Це хлопчик, що сидить у візку з великими колесами по обох боках. Він жадібним поглядом спостерігає за забавками розбишак. Все його тіло — рухоме, але некоординоване, тягнеться туди. Рухи, не керовані мозком, здаються безладними і безпомічними.

Цей хлопчик хворий. І жінка з тривогою спостерігає за ним. У її погляді — така сама погано прихована заздрість до його здорових ровесників.

Перед галявиною — стежка, що веде до пляжу, за нею — великий дім. З кожного боку якого — по двоє дверей. Це окремі входи до помешкання. Очевидно, будинок було перебудовано з метою зробити кілька окремих помешкань.

Двері різні — металеві, дубові, із вставками матового скла. Біля кожного входу лежить щось «своє», що теж свідчить про різномастість мешканців — іграшки, відра, колеса від авто, знаряддя праці.

Половина двору завішана мотузками, на яких сушиться білизна — теж різнобарвна, мов на ярмарку.

З дверей, єдині з яких не виглядають «припасованими», а швидше за все, є «центральним входом», виходить жінка, кидає погляд на галявину.

— Мамо, — каже вона. — Ну, чого ти так хвилюєшся, у них є батьки!

Молода жінка підходить до візка. Хлопчик радісно повертає голову, а разом із нею вивертається все його тіло, злітають догори тоненькі руки і ноги. Жінка заспокоює малого, підправляє кінцівки, мне в руці його покручені пальчики. Вона нахиляється і подає старій жінці клубок, що скотився з її колін.

— Щось сталося? — прискіпливо заглядає їй в очі стара.

— Так, — каже молодша і витягає з кишені зібганий лист, схожий на довідку. — Ось надіслали з колонії…

Старша жінка дістає окуляри, довго заправляє дужки за вуха, читає довідку, ворушачи губами.

— Ну ось, — каже вона, знімаючи окуляри. — Тепер нема чого хвилюватися, що пустили сюди квартирантів. Тепер ніхто у вас не відніме вашу власність.

— Нашу. Нашу власність, — поправляє її жінка.

— Тут написано, що за фактом смерті… буде проведено розслідування.

— Не сміши.

— А що смішного я сказала? Певно, його вбили якісь злодії. Він же знаєш який… гоноровий… Був.

— Які злодії, мамо? У нього була окрема камера з телевізором. Свої все й підлаштували. Свої чи чужі. Але не злодії. І — не випадково. Забагато знав. Я впевнена.

— Ну, царство небесне… — зітхає стара і обводить поглядом дім, галявину, сад. — Без нього не бачити нам всього цього. Добре, що все так владналося.

Вони мовчки дивляться на хлопчика.

У них попереду купа часу, щоб поставити його на ноги.

Вони вірять, що це можливо, були б гроші. А гроші у них тепер є…

Відсотки з бізнесу, квартирна платня, нерухомість, цінні папери.

— Добре, що ви встигли одружитися, — зітхає Віра Іванівна. — Добре, що він визнав спадкоємця. Якби не сів — нічого б цього не сталося.

— Так, — підтверджує Олена і додає уїдливо: — Мрії збуваються.

Вона бере візок за ріжки і котить до будинку: прийшов масажист.

Віра Іванівна дивиться їм услід. Мрії збуваються, подумки повторює вона останні слова доньки.

Мрії збуваються…

Леонора

Він називався Валерій Геннадійович. Тепер він для неї просто Валера, або Валера-холера. Або «чума», як каже її матуся.