Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович - Страница 28

Гнат Карпович, Гундя й Серьога – «непобідимий представник Радвлади» – зостались радитись.

Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.

– Потрібно наново переділити землю, – сказав Гнат Карпович.

– Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді, – відповів Серьога.

– А якби так трапилось, що паперів нема? – продовжував Гнат Карпович.

– Кажи, що надумав, – запропонував Гундя.

– Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».

– Правильно, – сказав Серьога-міліціонер, – а як?

– Запалимо сільраду.

– Ну й молодчина! Пропозиція голосується, – вирішив Серьога.

– Але чому це сина твого нема? – запитав Гнат Карпович.

– Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, – немає дома.

– Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.

У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.

– Старий Гундя тут?

– Тут.

– Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.

– У волості?

– Так. Я ходила сповістити про чоловіка.

Жінка витерла очі.

– Забери свого – он він лежить.

Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов нарешті.

5

Начволміліції читав:

«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села – забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в село Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УСРР прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади – її представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров'ю.

Подательниця цього – жінка – розкаже все в подробицях…»

6

Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.

– Запалю! – кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.

– Запалимо! – кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.

– Можна буде запалити! – вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.

Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, – знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни – тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян – картина вийде вичерпуючою.

Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.

Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».

Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.

7

Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, – це все робити – нецікаве завдання.

Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.

Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії – Петро Гундя.

Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» – 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув – «городняк» забив. Курили.

З'явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.

– Товариші! – почав голова сільради. – Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную т. Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру товариша Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?

– Де він? Хай вийде!

– Його справи затримали в волості. Він зараз надійде.

– Да-ло-о-ой! Немає права! – кричали комнезамці.

– Товариш! – сказав тоді селькор Семко. – Прошу маленького слова.

– Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамськой землі руки. Товариші, од-рубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, – аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас – рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, – той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради – я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..

8

Збори рушили на берег Дніпра-ріки.

Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.

Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.

Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.

Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.

Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.

Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова валторна вже золотилась осінню і…

…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!

1924

Історія попільниці[93]

У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж – це кістка з лоба чоловіка.

Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім, прочитавши: «О. Полуботок 7.XI.19 p.», пошли свої спогади в долину минулого.

93

Перше місце публікації: Глобус. – 1924. – № 25. – С. 5 – 13. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – ? 1. – С. 124–130.