Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович - Страница 44

Сурмач оповідає на подвір'ї фортеці. Вже спустився вечір. Ледве можна розпізнавати обличчя слухачів. Старший говорить: «На сьогодні досить, докінчиш узавтра. Оверко з Петром, – запріть його до льоху і дайте їсти». Оверко і Петро виконують наказа – ведуть сурмача геть. Потроху розходяться всі, крім дівчинки й старшого. Вечір. Старший поволі устає з місця і йде до кімнати. Дівчинка сидить, перебирає руками купу погон, прапор, кокарди, порізаного портрета. Потім забирає все, складає в прапор і несе слідом за батьком. Заходить до кімнати. Старший сидить на лаві, похнюпився. Горить і гойдається світло каганця. Дівчинка кладе на підлогу те, що вона принесла знадвору, і сідає поруч батька на лаві. Тулиться до нього. «Життя скінчилося, – каже старший, – треба його починати знову». – «Ти мене любиш, тату?» – питає дівчина. «Важко зійти з рейок, а коли зійшов, то котишся до краю», – відповідає старший. Заходить Оверко і віддає старшому ключа від льоху. Старший бере і тримає його в руках. Оверко виходить. «У тебе не болить голова?» – питає старший. «У тебе холодні руки, тату», – каже дівчина. Старший довго мовчить, не рухаючись. «Піди, дитино, благай його, – нарешті каже він, – проси його всім на світі, моли його – хай утече від нас, бо він омана і мара!» Дівчина скочила на ноги, зрадівши, але не цілком зрозумівши, до кого їй треба йти. Старший простягнув їй ключа. «Він приніс нам дух неспокою», – сказав старший. Дівчинка вибігла. Старший знову похилився, він шепоче: «Хто знає себе до краю?»

Дівчинка підбігає до дверей льоху. Шарпає рукою за замок. На її здивування – він запертий, але клямка висить вільно. Дівчинка шарпає за клямку рукою і заходить до льоху. Горить каганець. На порожній бочці стоїть нехитра вечеря. Сурмач сидить і вечеряє. Дівчина простягає ключа. «Тікай, хлопче, поки ніч!» – кричить вона. Сурмач спокійно повертає до неї голову. «Мене ніхто тут і не тримає», – каже він. Дівчина мовчки на нього дивиться. «Я не закінчив іще свого оповідання. Узавтра я його закінчу», – пояснює сурмач і нахиляється до їжі. Ображена дівчина вибігає з льоху. Вона похапливо запирає двері на замок по-справжньому і, до краю розлютована, шпурляє ключа кудись у темряву.

Дія

Палуба парусника. Ніч. Темні силуети парусів. Біля керма стоїть матрос Іван, палить цигарку. З-за будки з'являється тінь – сурмач. Підходить, закурює й собі. Мовчки стоять, замислено дивляться кудись у боки. «Правуєш?» – питає нарешті сурмач. «Правую, браток», – відповідає Іван. «Чи знаєш ти, куди правуєш?» – знову сурмач. «Ох, знаю, куди я правую», – Іван. Мовчанка. Розгораються цигарки. Раптом сурмач нахиляється до матросового вуха: «Підслухав, що це нашим у тил пливуть. Понад берегом путь, і через день висадка». Знову двоє людей стоять і курять. Знову мовчанка. «Правуєш?» – повторює сурмач. «Правую», – одповідає Іван. «Ну і правуй, хай ти сказишся!» – сердиться сурмач і йде геть від керма. Цигарка у матроса горить огнем. Він знервований. Ніс парусника ріже хвилі, плюскіт. Знову з-за будки виходить до матроса сурмач. «Берег бачиш?» – питає сурмач. «Бачу, браток», – матрос. «Ти думаєш – мені важко доплисти до берега?» – запитує сурмач. «Я думаю, що тобі легко доплисти до берега», – відповідає матрос. «Ти думаєш, мені жити не хочеться?» – продовжує сурмач. «Ох, хочеться жити тобі», – репліка від матроса. «Що ж мене тримає тут, на моїй могилі?» – питає сурмач. «Що ж тебе тримає тут, на твоїй могилі?» – повторює матрос. «Революційна честь!» – викрикує на вухо матросові сурмач і ще раз тікає в темряву. Матрос нервується до нестями. Він кидає недокурок на палубу і довго тре його ногою, так довго, ніби він зовсім забув про ногу свою і про недокурок. Утретє з'являється сурмач. «Правуєш?» – питає він грізно. «Давай разом, браток», – із стогоном відповідає матрос. Сурмач допомагає повернути кермо. «Подалі від берега заганяй нашу жисть!» – каже суворо сурмач і дістає з кишені шматок хліба. Починає їсти.

День. Подвір'я фортеці. Сидить та ж група, що й увечері, тільки немає дівчинки. Сурмач – спиною до глядача. «Ловко ти брешеш, хлопче», – каже старший і посміхається. Сурмач ірвонувся заперечити, але Оверко його притримав. «Ти, певно, з того самого десанту?» – сміється зовсім одверто старший. «Розповідай, розповідай далі, що воно трапилося там!» – каже старший і гладить бороду, і готується слухати. Видко, як здригається спина сурмача.

Трава під стінами фортеці. Велику досить ділянку її витолочено. По траві лазить дівчинка і чогось шукає. Біля неї по траві перекочується ведмежа. Дівчина заклопотана, не звертає увагу на ведмежа і старанно шукає в траві. «Він, здається, упав сюди», – шепоче дівчина. Шукає далі. «Було б йому мене не сердити!» – викрикує вона, топає ногою і лагодиться заплакати. Та її увагу притяг якийсь звук. Прислухалась. Знову щось незрозуміле їй почулося. Розгублений і плаксивий вираз обличчя поіншав, – дівчина зацікавлено дослухається до чогось. Кидає шукати і біжить в напрямку до ближчих кущів, з-за котрих вибігає стежка. Одхиляє галузку з листям, і неймовірний жах застигає в неї на обличчі. Там на чотирьох повзе і стогне невідомий глядачеві бородач. «Олексо, хто це вас?» – кричить дівчина і підбігає до Олекси. Останній має страшний вигляд – пил, кров, піт вкривають його лице. «Біжи за нашими, бо не дійду», – стогне він і валиться на стежку. Дівчинка стрімголов біжить до фортеці. Біжить стежкою, пробігає ворота і здалеку кричить злякано і стривожено: «Олексу поранено! За мною всі!» – кричить дівчина. За момент подвір'я спустіло. На порожньому подвір'ї стоїть нерухомо сурмач – сам. Він ошарашений і хоче догадатися, в чім справа. Стоїть, сідає на землю, знову встає. У ворота вносять пораненого, несуть його швидко через подвір'я, ніхто не звертає уваги на сурмача, заносять раненого до хати. Сурмач дивиться вслід, потім раптом біжить до воріт. Може здатись, що він хоче тікати, зникає за ворітьми. Але це він тільки зачиняє ворота, закладає засув. Потім – бігом простує до хати, в яку понесли раненого.

Кімната старшого. На ліжко покладено раненого. Поспішно роздягають його, обтирають водою, перев'язують, одночасно розпитуючи і слухаючи слова, котрі видушує з себе ранений. Заходить сурмач. «Чужі люди на острові, – каже ранений, йому тяжко говорить. – Чужі солдати з рушницями…» Старший захвилювався: «З офіцерами? З погонами!» Ранений одповів через силу: «З офіцерами і з погонами…» Старший подивився на сурмача. «Це твої товариші, хлопче? – питає старший. «Це мої вороги до смерті», – тихо одповідає сурмач, опустивши голову. «Тебе, певно, за боягузтво хотіли вони повісити, а ти й зробився революціонером?» – питає старший. «Я казав тільки правду», – настоює сурмач. «Ти, може, хочеш подарувати їм острів, щоб вони тебе помилували?» – докоряє старший. Сурмач мовчки стискує зуби й одходить у куток. Його ображено, і ображено жорстоко. Досадно, що сурмач не тікає, а сидить у фортеці і чекає собі чогось гіршого. Сурмач мовчки стоїть у кутку і не виходить із хати. Ранений розплющує очі. Йому щось верзеться. Очі божевільні і страшні. «Стріляй їх, братці!» – кричить він і хоче встати з ліжка. «Не випустіть жодного з острова!» – кричить ранений, притиснутий до ліжка дужими руками його товаришів. «Я, кажу, сторож. Стрілять, каже, сторожа», – марить тихше й тихше ранений. Всі завмерли навкруги. Старший потягся до столика за Євангелієм. Узяв книгу, розгорнув. Написано: «Поможи мені, Боже, забити оленя. Микола». Старший шпурнув книжку на підлогу, узяв Євангеліє і став урочисто читати. Всі навкруги похилили голови. Сурмач вийшов із кутка, підійшов до раненого, нахилився над ним. «Отець, – сказав сурмач, – чи похожі мої очі на очі брехуна?» Ранений підніс руку і поклав її на плече юнакові, не відштовхуючи. «Лети собі, Олексо, вище», – сказав ранений, рука його впала, конвульсія схватила його тіло, і борода піднеслася догори. Це була смерть.

Серед загальної паузи раптом хтось почав гатити у ворота. Всі вибігли з кімнати, крім сурмача. У ворота хтось стукав. Дівчинка вибігла на башту. «Це – свої!» закричала вона звідти.