Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович - Страница 67

P. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди».

XII

Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. «Давай-но поміркуємо», – сказав я люстеркові. «Давайте», – відповіло воно. «Такого листа досить вам?» Люстерко промовчало, ховаючи глибокі посмутнілі очі. «То як же нам далі?» – не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: «Спокійніше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, із яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, – з вином краще. Пийте, пийте. Губами».

Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! «Вона любить матроса», – сказав я. «Ви вартий матроса», – відповіло люстерко. «Вона хоче матроса!» – крикнув я. «Фізично, бо розум її належить вам», – відгукнулося люстерко. «Вона моя!» – закричав я. «Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій».

«А Сев? – сказав я по мовчанці. – Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком». – «Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр».

Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна, у яке видно було море і маяк. Бути мудрішим за себе – от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій? І чи потрібно стати конче матросом? Загубити можливість шукати на землі вогні й ставити їх на берегах ріки в майбутнє?

Ранкове повітря несло з моря лагідність. Я почав роздивлятися гавань і вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейді. Я вирішив подзвонити до Директора. «Він уже на фабриці», – відповіли мені. Я подзвонив на фабрику, і між нами відбулася така розмова.

Директор: Ти що – заспав сьогодні?

Я: Є щось негайне?

Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подія.

Я. Ти дзвонив у справі Богдана?

Д.: Розповім на словах. Не барись.

Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станції щось гуло й зумкало. «Покладіть трубку», – сказала телефоністка. Я поклав і оглянув себе – чи все на мені є і чи можна так стати перед важливими подіями.

Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сів біля шофера, і ми помчали вдвох по рівних вулицях. Біля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину і зайшли пересидіти радість зустрічі. Трьох пляшок було цілком досить. Ми вийшли ще більш дружні й за якихось п'ять хвилин були на місці. Перший кінооператор фабрики стояв на ґанкові з апаратом. Його помічник тримав штатив. У канцелярії ознаки метушні та безперервні дзвінки.

Директор бігав по кабінету, щось наказуючи людині, якої в кабінеті не було. «Викликати ще кінооператора хроніки, – кричав Директор, розмахуючи руками, – авто беріть «Русько-Балтик». Моментально. Ось він вами буде командувати, – Директор помітив мене, – сідай, командире».

Фігура за вікном зникла, і по дворі рознісся її дзвінкий голос. Я сів.

– Слухай – така справа: сьогодні приїздить комісар закордонних справ. Завтра вранці приїде на крейсері турецький міністр. Буде нарада. Треба все зняти на плівку і цю плівку долучити до тієї угоди, що її буде складено під час побачення. Все. Кого тобі дати для цього?

– Сьогодні я обійдуся цими двома кінооператорами, що ти мені даєш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторів в особняку, де буде побачення?

– За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.

– А в лабораторії є наказ виявляти мої негативи й друкувати зараз же поза всякою чергою?

– Це ти сам піди й скажи. Поїзд прийде за півгодини.

– Про Богдана дзвонив?

– Нічого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матеріалів.

– Тоді треба взяти на поруки. Він потрібний Севу для картини, а мені – для сценарію. Потім треба перебудувати ще корабля.

– Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурниці ви якісь повигадували. Візьмете дубка й на ньому і знімете. Витрачати народні гроші я не дозволю.

– Ти, може, взагалі проти цього фільму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі – на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого духу? Так ти думаєш?

– Тю на тебе – який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. І моряки в нас були на перших революційних барикадах.

– А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсім його не перероблювати? Ти, мабуть, і не бачив зроду парусів?

– Парус я бачив, – Директор образився, – тільки що ми потім із тим кораблем робитимемо? Свій кінофлот заснуємо?

– Ми віддамо навігаційній школі. Хай і вони мають старого корабля.

– А чому б не взяти нам у школі тимчасово якесь судно і зняти його?

– Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаванні, та й немає в них такого розміру, як нам потрібно.

Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години до поїзда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспішив сісти до авто й поїхати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, і написав записку до лабораторії про негативи.

День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й піде краплистий дощ. Але хмари, як хвилі, перекочувались на небі, підпливали одна під одну, руйнували силуети верблюдів і вимальовували на верблюдах човни, цілі кораблі, залишаючи замість парусів сині клаптики неба. З човнів поставали башти над рікою, чиясь велетенська рука і тонкий спис. Я вже хотів зняти на плівку цю верховинну гру, та згадав в останній момент, що це бачу лише я, а об'єктив кіноапарата навряд чи побачить щось подібне. Прийшов поїзд.

Я забув за свого кінооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чиї портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якісь колосальні плани, приховавши їх за спокійною для газет усмішкою і за загальниками офіційної мови. Я знав, що такі люди, як той, який мав приїхати, живуть на двадцять років уперед, і хотів пересвідчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комісар.

Мене шарпнув за плече кінооператор, бо я саме стояв перед об'єктивом, і зараз же почав цокотіти знімальний апарат. Досить мені було почути цю музику, як я забув за свої попередні прагнення й розцінював людину, що вийшла з вагона, лише як матеріал для кінознімання. Я забігав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на східці і крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу і просив його знімати перон, сам везучи по асфальтові цю платформочку.

Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п'ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно – завше однаково – посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ – цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль. Гримаса гніву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези політичної рівноваги і мирних днів. Комісар осміхався. Перед вокзалом його чекав кінооператор хроніки, який зняв комісара, коли він вийшов до автомобіля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити він, і встигли зняти будинок, напис на дверях і, нарешті, самого комісара, коли він приїхав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатів завтрашній порядок денний зустрічі комісара з міністром, і на цьому моя робота закінчилася. Я поїхав на фабрику, до кінолабораторії.