Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 102

— Навіщо ж тоді піратське ремесло? Пробачте, я не хочу вас образити. Навіщо оці схованки? Чи можу я знати те, що тут діється?

— Можете, — кивнув Тао, дружньо поплескавши хлопця по плечу. — Щоб попередити ваші запитання, хочу запевнити, що ви — не полонений, як і мій учитель. Я вас врятував, маючи намір висадити десь на острові, звідки можна добратися до радянського посольства. Але потім передумав…

— Чому? — підхопився Гриць.

— Ви мені сподобалися. Ваш незвичайний психотип… Я вирішив поки що залишити вас при собі, щоб мати достойного свідка.

— Свідка?

— Свідка моїх незвичайних акцій. В самотині навіть їсти неохота. Є природна потреба розділити радість пізнання, любові, подвигу, творення. Ви побачите, а може, й самі будете творцем нового світу… мого світу… Учителя я теж залишив для цієї ж мети.

— Ти обманув мене, — докірливо сказав Лі. — Я тобі твердо відповів, що не стану соратником у справі, котру не приймає моє серце. Чому не відпустив мене у рідні гори?

— Мушу мати гарантію, що до вирішального дня ніхто не знатиме про мій притулок.

— Хіба тобі не достатньо слова учителя?

— Де гарантія, що ви не потрапите в руки закону? Чи знаєте, на що здатні сучасні шкуродери?

— Отже, і я не вийду звідси, доки не здійсните ваш таємничий план? — схвильовано запитав Гриць. — Ви не відпустите мене? Не повірите слову честі?

— Ні, — твердо сказав Тао. — Надто велика ставка. Потім… нема потреби кудись їхати, летіти. Розпочнеться нова сторінка планетарної історії. Можете вірити, можете не вірити, але це відбудеться незабаром.

— Що означає «незабаром»? День, тиждень, рік?

— Не день, але й не рік. Гадаю, що в цьому році.

— Тоді розкажіть мені, що тут діється. Може, я стану в пригоді. Може, зумію переконати вас в тому, що не вдалося учителеві? Хоч я й дилетант у точних науках, в кібернетиці, проте навчаюся в політехнічному інституті, а мій брат Борис Гук — відомий кібернетик, учень Глушкова.

— Ваш брат — Гук? — вражено вигукнув Тао, стискуючи долоню Гриця. — Це правда?

— Так. Ось тут, — хлопець лапнув нагрудну кишеню, — документи.

— Не треба, — відмахнувся пірат. — Вірю. Справді, тісний світ. Я пам’ятаю вашого брата, навіть мав з ним цікаві розмови. Пам’ятаю приїзд до Києва цікавого ученого з Папуа. Доктора математики Боголо…

— Мені тоді було п’ять літ. Я не пам’ятаю. Але нині доктор Боголо разом з братом будують оригінальний комп’ютерний комплекс.

— Знаю, — кивнув Тао. — «Резонанс Еволюції». Парадоксальна річ. Фантастична. Але не для мене. Гм! Ніколи б не подумав, що доведеться говорити в братом Гука, та ще й у таких екзотичних умовах. Химерні шляхи карми. Це ще раз доводить мені, що світ — єдина жива істота, і долю її треба вирішувати монолітно. Один організм — один мозок.

— Як? — не збагнув одразу Гриць. — То, може, ви вважаєте себе… пробачте, мозком планети?

— Чому б ні? — спокійно запитав Тао. — Згадайте, які були претенденти на таку роль? Наполеони, гітлери, чінгіси. Хто ж вони? Неуки, шизофреніки, марнолюбці, байдужі до людських страждань і безвиході світу! Я, у всякому разі, глибоко освічена людина, це може підтвердити й мій учитель… і моя душа горить співчуттям до знедолених. Я не вірю в буржуазну демократію, планеті необхідна тверда рука освіченого, гуманного диктатора. Так, так, диктатора, котрий забуде про себе, а віддасть свій розум для спільного блага.

— Ви забули про соціалістичні країни, — озвався Гриць. — Як ви оцінюєте їх?

— Про це поговоримо пізніше. Мене чекає термінова робота. Що саме тут робиться, знає в загальних рисах мій учитель. Я дозволяю йому про все розповісти. Чуєте, учителю? Навіть покажіть гостю печеру, розкажіть про мене, про наш з вами конфлікт в царині духу. Можете не жаліти найгостріших характеристик щодо мене, але суть задуму передайте точно. Я довіряю вам. Охороні буде сказано, вас ніде не затримають… окрім тих місць, де можна звідси вийти. А також біля входу в засекречену лабораторію. До побачення, незабаром зустрінемося.

Тао зник так же раптово, як і з’явився. Гриць відчув страшну втому й вичерпаність. Якусь хвилину непорушно дивився на кружало світильника, потім заплющив очі.

— Вам погано, Гріг? — почувся турботливий голос Лі.

— Втома. Це нічого. Несподіванка… Стрес… Все те, що я почув, не вкладається в свідомість, не сприймається.

— Заспокойтеся, Гріг. Все якось буде. Майте філософський характер. Очевидно, ви недарма потрапили сюди. Правду кажучи, я чекав, що в нашу епоху можливі ось такі прориви в безконтрольність. Анархія в космічних масштабах. Тао я знаю ще з юних літ, він був м’яким і чуйним хлопцем, але десь ця м’якість раптово задзвеніла крицею. Можливо, і я винуватець такого метаморфозу.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте про нього, щоб я орієнтувався в цих умовах.

— Гаразд. Оповім. Але поки що… вам треба добре підкріпитися. Я звик до мінімальної кількості їжі, мені достатньо жменьки рису, а ви — он який велетень!

— Правда ваша, — ніяково сказав Гриць. — Я б з’їв добрячий шмат хліба, може, якусь рибину. Якщо треба гроші, то в мене є валюта.

— Нічого не треба, — заспокоїв Лі. — Тут є кухня, склад продуктів, всього доволі. Я вам принесу все, що треба. А ви тим часом навідайтесь до туалету, приведіть себе в порядок. Я вам покажу, де це. Після того, як поїсте, я охоче розповім все, що знаю. Відпочивши, пройдемо по печері.

З’ївши смаженого тунця й запивши його соком кокосового горіха, Гриць з полегшенням простягся на солом’яному килимку. Лі, сівши в класичній позі лотоса, почав розповідати:

— Спочатку про себе, щоб ви зрозуміли причини моєї незгоди з Тао. Не заперечуєте?

— О ні! Мені цікаво все, про що ви можете розповісти. Тільки попрошу вас говорити повільніше… щоб я все зрозумів.

— Гаразд, мій друже Гріг. Я народився в багатодітній сім’ї на півночі Таїланду. Нестатки, злидні, неврожаї. Ми жили в горах, земля там на вагу золота. Батьки віками носили її на гірські тераси, любовно викохували кожен родючий клаптик. Я мусив переймати всю ту тяжку науку землеробства, щоб допомогти батькам прогодувати дитячий мурашник (а дітвори зі мною було чотирнадцятеро). Та настав голодний рік, коли небачені зливи зруйнували половину наших терас, а потім птахи доконали урожай рису. Довго про це говорити нема чого. Я змушений був піти на службу до поліції в сусіднє містечко. Батькові не хотілося цього, та виходу не було. Мені сповнилося сімнадцять літ, сподобалася форма, зброя надала відчуття сили і пихи, у дітей це часто буває. Спочатку я патрулював вулиці, потім наша поліцейська група прочісувала джунглі, полюючи на партизанів. В одному бою мене підстрелили. Легка рана, в литку. Полежав у госпіталі, вилікувався. Пізніше став чергувати у в’язниці, вартував злочинців. Заслужив звання сержанта. Мені довірили цілу команду охоронців, котрих я розподіляв на вартування. Одного разу до в’язниці привезли старого діда. Він був побитий і закривавлений. Говорили про те, що старий давав притулок партизанам і за це поплатився. Його кілька разів допитували, але, мабуть, нічого не добилися, бо начальство лютувало, а дід вже ледве дихав, і видно було, що він скоро покине цей світ.

Одного разу мені доручено було одвезти в’язня до Чиєнгмаю, а звідти — поїздом — до Бангкоку. Начальство вирішило, що у своїй в’язниці не варто його добивати, хай це зробить вище начальство. Ось так я опинився за кермом «джипа», а поряд зі мною — ветхий дід в наручниках. Начальник пропонував додаткового охоронця, та я тільки скептично посміхнувся, глянувши на стару руїну. За півгодини ми вже були у горах, почали підійматися на перевал. Насувалися нічні сутінки, мені треба було поспішати, щоб встигнути до повної темряви добратися в Чиєнгмай. І тут сталася подія, що визначила все моє подальше життя.

— Невже ви були поліцейським, тюремним охоронцем? — недовірливо перебив розповідь Гриць, заворожений щирою правдою слів старого. — Дивлячись на ваше обличчя, цього не скажеш.