Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 44

— Хто ж його кував? — запитливо глянув на Юрія генерал. — Що за демонічні сили?

— Хіба так далеко треба ходити? Та в кожному з нас затаєні ці асури. Гляньте, яке ричання здійнялося довкола, як тільки Вітчизна ступила на стежку перебудови! Думаю, що демонічне дзеркало усунути не просто, хоч ми й пробили в ньому велику діру. Але це лише початок. Попереду — вражаюча праця. Розкріпачити думку людства, показати йому, що воно — дитя Безмірності, що йому належить народитися у зоряне буття… Друзі, хіба це не достойна естафета, котру ми беремо у наших батьків?

— Обнімемось, браття, — сказав генерал, схвально кивнувши у відповідь на слова Гука. — Летіте, «Соколи», ми чекаємо незвичайних відкриттів. Тепер така пора, що кожен день може принести буквально магічні можливості для людей. Уже те, що ми мріємо про такі масштабні космічні трансформації, саме по собі є фактом красномовним. Древня мудрість каже: хто куди йде — той там і буде. Захід планує «космічні війни» та експлуатацію далеких світів, а ми — творення нових світил, гармонійних планет. Ми певні, що сама сутність Природи-Матері з нами, з тими, хто її захищає. А тепер — заспіваємо нашу пісню. На прощання… Хай ця пісня береже, захистить вас, «Соколи», там, у небесному полі.

Керівник польоту заспівав хрипким голосом, присутні дружно підхопили, і сувора мелодія пісні виплеснулася у вікно, попливла над будинками Байконура, над принишклим степом.

В океані, в грізнім океані

Шаленіють гори водяні,

Ми давно вже вийшли на світанні

В мандри таємничі і страшні.

В таємничі, бо і хто ж нам скаже,

у якім піску якого дна

Жде віки нас у полоні вражім

Суджена перлина осяйна?

А страшні ті мандри, бо з походу

Не усі повернуться домів,

Лиш одну ми маєм нагороду –

Поцілунок рідних матерів,

Маємо одне благословення –

Роздобуть Таємний Живоцвіт,

Маємо одне лише уміння –

Серця неспокійного політ.

Гримають стихії, мов потвори,

Гупають у днище корабля,

Скаженіє неосяжне море,

Щезла за туманами Земля.

Та даремно шаленіють води

Й буря на вітрила наляга, –

Капітан із палуби не сходить,

Щиро усміхається юнга.

— Щиро усміхається юнга, — тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. — Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету.

— А тепер — спочивати, — підвівся з місця генерал. — Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку — старт!

Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту.

— Як настрій, «Соколи»? — долинає голос генерала.

— Як у породіллі, — жартує Юрій.

— Чудово! — радіє керівник польоту. — Тоді можна ждати чарівної дитини. Бажаємо всім вам народити прегарне немовля, або ні — хай воно одразу заговорить, закричить. Щоб вся Земля втішалася ним. Чуєте? Щасливої путі! Тримайтеся, «Соколи»!

— Спасибі, друзі! До зустрічі!

Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», — подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір’я.

Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином — поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчув Землю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, колихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповиває корабель і все, що в ньому, — тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати кожну нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає — здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітації ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень — від розуміння тяжіння, як функції звинутого довкола щільних структур простору, — до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність — сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми.

— «Соколи», як почуваєте себе? — крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту.

— Нормально! — спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія.

— Все гаразд, — додає командир корабля Дмитро Марусишин. — Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно!

Він, скосивши очі, підморгує Юрієві. На Землі сміються. Чути, як генерал коментує відповідь командира: «Жартують, отже, все в порядку».

— А ти, новонароджений «Сокіл»? — турботливо запитує керівник польоту. — Як ведеться? Чому мовчиш?

— Я не мовчу. Я кричу, тільки ви не чуєте.

— Що? Допікає перевантаження?

— Не більше, ніж на тренуванні. Я не про те. Гравітаційний стрес розкриває несподівані відчуття. Потім, потім…

— Тоді — щасливого стрибка у невагомість!

Потужний гул двигунів. Мерехтіння автоматичних інформаційних пристроїв: відділяються відпрацьовані ступені ракет-носіїв. І раптова тиша. Ніби занурення в океан мовчання. Обірвалися зненацька нитки таємничої мережі, безліч щупалець звиваються в чорній безодні, але вони вже безсилі: корабель і тіла на ньому проходять крізь них, ніби поміж юрбищем привидів, фантомів. Це — свобода, свобода!

— Вийшли на орбіту, — спокійно доповідає Марусишин. — Всі параметри близькі до розрахованих.

— Бачимо, — відгукується Земля. — Готуйтеся до стиковки, вас нетерпляче ждуть на станції «Мир». Як новонароджений? Нормально?

— Яка ж це норма? — усміхається Гук. — Ураган нових відчуттів!..

— Химери чи щось варте уваги? — цікавиться генерал.

— Ну хоча б таке: я гостро відчув закономірність у енергопереходах — спочатку витрачається шалена потужність, щоб досягти космічної швидкості, а потім — інерційний політ. Вже без затрати жодного ерга.

— Ну? — нетерпляче перепитує керівник польоту.

— Знаю, що це вже школярське знання, але хіба ми думали над універсальністю такої закономірності? Енергонапруга певного рівня, прикладена для реалізації того чи іншого рішення, дає змогу опанувати це рішення, цей стан уже позаенергетично, безкоштовно. Супутник практично може бігати довкола планети вічно. Тривіально, але розуміння цього закону дасть несподівані можливості.

— Цікаво, цікаво, — озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли. А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав: