Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 53

— Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають!

Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:

Ой дуб, дуба, дуба, дуба,

І потилиця, як груба,

І як ходить — все гуде,

А до праці? Де там, де!

Ні до книги, ні до парти.

Лиш до миски та до кварти,

Під копицею поспать,

А на інше — наплювать!

Не життя йому, а рай!

Хто це, хто це — одгадай!

Кілька дівочих голосів басовито підхопили:

Не інакше, так і знай,

То Микита Самограй!

— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.

— Та я…

— Знаю, знаю! Адью! Гайда!

«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.

— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!

Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.

— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.

— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!

Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:

Ой дуб, дуба, агроном

У Марусі під вікном

Кожну ніченьку мандрує,

Певно, зорі там рахує?

Любить, любить агроном

Танці в клубі вечірком,

Поцілуночки смачні,

А на поле — ані-ні!

Ой хто скаже — чи всі дома

в молодого агронома?

Що це, що це діє він?

Захотів попасти в «Хрін»?

Товкач аж засяяв од радощів:

— Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!

Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:

— Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!

— Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?

— Та ні, не боїмося.. Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.

— Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо!

— Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього…

— Про кого, про кого? — засміялися дівчата.

— Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»?

— А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.

Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.

— Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!

— Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач.

— Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата?

Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.

— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…

— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!

— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?

— Не смішно! — озвалися дівчата.

— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький.

— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.

— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.

— От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу?

— Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?

— От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу.

— А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?

— В якому це?

— Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?

А скільки?

— Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.

— Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху?

— Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…

— А чого це його Дивилом назвали?

— То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів.

— То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?

— За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.