Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 61

— Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.

— Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?

— Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…

— Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.

— А в чому це виявляється?

— Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту?

— Гм. Справді, дивно. Я не думав…

— Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ.

— Прекрасно! — захоплено озвався Гриць. — Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата?

— Може, не самі лише дівчата, — понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. — Легенда оповідає, що то з’являються рахмани…

— Рахмани? Хто це?

— Хіба ти не читав казок про рахманів? Це — давні, прадавні люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості.

— Чудово, — зрадів Гриць. — Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею.

— Он як! — задумливо мовила Русалія. — Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи — рахманна земля, рахта — сонячне свято і так далі?

— Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, — мовив Гриць. — Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії… .

— От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.

— Гарна легенда, — зітхнув Гриць. — Тільки ж втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це — дезертирство в поля бою.

— Є воїни, — заперечила Русалія, — а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лермонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч?

— Як далеко ще йти до цього.

— Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці і не пройти її без світла вогнесміху.

— Як ти сказала? — підхопився хлопець. — Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття?

— Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь — суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі — у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх — грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного преображення. І вогонь і сміх — зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду?

— Хочу.

— Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани — Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил…

— Ти вважаєш, що квіти — то відображення зірок? — радісно перебив її Гриць. — Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів!

— Це не збіг, — серйозно заперечила дівчина. — Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу — Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом — вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях…

— Шукачі вогню преображення, мов луна, відгукнувся Гриць. — Що це означає для тебе? Який вогонь?

— Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис — лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь преображення — та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер — естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуємося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислить про це?

— Достатньо, Русаліє, — серйозно сказав Гриць. — Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе?

Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала:

— Хочеш пройти крізь вогняне кільце?

— Що це таке — вогняне кільце?

— Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу.

За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві:

— Допоможи. Щоб було суцільне коло…