Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович - Страница 12

„Причому тут ви? — пробував я їх заспокоїти. — Заколот учинив я“.

„Так, але ви — один із нас. Ви не щур. Ви — людина. Яке довір'я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!“

„Він чекав нагоди!“ — озвалася якась товстуля з качалкою у руці.

„Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!“ — констатував хлопець.

„Як він такий герой, то чого ж із палкою не пішов на щурів?!“ — гукнув хтось із натовпу.

„Такі вони герої! — вів своєї хлопець. — Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами“.

„Там і люди в будинках погинули!“ — знову встряла товстуля.

„Неправда! — сказав я. — Ми будинків не палили. Саму лише божевільню“.

Натовп обурено загудів.

„Ви чуєте?! — заверещала товстуля з качалкою. — Яка підла брехня?!“

„Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!“ — захлинався натовп.

„Ми вам не віримо, — сказав хлопець. — Ви зрадник, палій і убивця. І мусите бути покарані“.

„Зачекайте, — сказав я. — Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічнохворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу — щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами“.

„Що він плете? Які щуролюди?“ — обурилась юрба.

„Забиває нам баки!“

„Справді, є така теорія про щуролюдів, — сказав хлопець. — Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?“

„Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків, їх там було з півсотні!“

„А чим ви нам доведете, що це правда?“

„Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер, що хочеш можна вигадати!“

„Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відняли все — історію, гідність, традиції! А що дали взамін? У що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Наслідують щурів у їхній поведінці!“

„Як шкода, — зітхнув хлопець, — що ви раніше себе нічим таким не проявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…“

Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися на мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояла смітярка, а за нею взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.

„Подивіться! — гукнув я. — Ви всі оточені!“

Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітярки, виплигнув на неї, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і замість рухатися в напрямку до вас подався до мочарів.

— Ви збилися з дороги? — спитав я.

— Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.

Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.

І ось, коли зійшло сонце… Не знаю, чому саме, коли зійшло сонце, вони кинулися в наступ, може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?

Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останню чату. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.

Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекають слушної нагоди.

— Все, мусимо рушати, — сказав полковник. — Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.

За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні. Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось із щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.

За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.

Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.

Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.

Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, забракло. Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки, скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.

Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.

То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб упасти на землю й забитися у конвульсіях.

Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля пострілами нарешті відігнали дітей від себе і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.

Кость підвівся весь закривавлений.