Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 18

18

— Ні. Займається виїмково наукою.

— І зовсім не пише віршів?

— Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі — поезія.

— То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

— Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те — відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна — о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

— Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині — цього зі мною не було…

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

Небо вечірнє темне й мовчазне Плине поволі крізь мої очі, І сонце, наче надія, гасне, Топлячи тіло у ропу ночі. Тінями тіней никають тіні, В час такий простір робиться тлінню. Хочеться нині в своєму тілі Для себе самої скидатися тінню. Прийду додому і чути хочу, Як місяць сіє зорі у ситко, І небо плине крізь мої очі, Наче крізь голку хтось тягне нитку.

— Це з цієї другої книжечки, — сказав Бумблякевич. — А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совітською окупацією:

Коли прийти? Приходь, либонь, весною, Бо нині бачиш — вечір і сльота, Тумани, мов орли, над головою, І я така похмура і не та. І все навколо дике й непривітне, Що в дощовій краплині нишкне страх. Уже себе самих останні квіти Слухняно розпинають на вітрах. А дні такі бездонні і бездомні Повз наші вікна линуть вдалину, І кішкою набридливою втома Своїм нявчанням хилить нас до сну. І ти такий далекий і печальний, Хоч я й покірно-тиха, як колись. Побіля ніг твоє сумне мовчання, Немов калюжі крові розлились. Хай божевільний вечір диригує Симфонією тиші і журби, Та свічка щось уперто нам віщує І радить мені більше не любить. А ти приходь… та тільки не востаннє, Руками посвіти собі в імлі. Приходь в ту ніч, коли мене не стане, Коли й тебе не буде на землі.

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

— Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальгію, я це бачу. Я добре ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голісінька заходить у ставок…

— Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою…

— То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

— Ви бачили все? — спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

— Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… — І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: — Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

— Що ви маєте на увазі? — не збагнув Бумблякевич.

— Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс все більше подобався Бумблякевичу.

— Ви справді мислите поетично, — сказав він. — Цікаво, які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

Так ніхто не кохав через тисячі літ, Вже куди я не пхав — ти холодна, як лід. Дивні скарби свої ти мені розпростерла. Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

— Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

— Кий біс — на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався.

— То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

— Раніше я писав звичайну лірику.

— Прочитайте, — попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

Я в день той по місту, мов привид блукав, Із пам'яті здерши кору, ім'я твоє згіркле у роті жував, Неначе печінку сиру. Було те ім'я, мов п'янливе вино, Воно моя сіль і мій хліб. Я брів і дивився в закрите вікно, Як дивиться мертвий у гріб. Був день без'язиким, був сірим той день, Неначе протерті штани. Поніс мене вітер із листям вишень І десь між будинків зронив. Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь, Підкравшись з-за рогу тихцем. О, прийде не раз ще до тебе Ісус З моїм посмутнілим лицем.

— Ви — Михайль! — вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

— Дайте спокій, — відмахнувся Пупс. — Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.