Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 53

Зблисло сонце, тисячами стріл вп'ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя…

На місце її інша вершниця вистрибнула — наймолодша Соломія — і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст.

Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Шаріянаваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши — ом! ом! падме хум! —

Агні-Боже тобі приносимо осіянному наш поклін і молитвослів —

ти з води сходиш і з каміння

ти з трави сходиш і з дерева

ти Агні верховний бик ти погонич табунів ти сила мужа —

о! списом своїм вдар темну ніч і викреши блискавку —

о! пролийся дощем Соми випусти соки предивні, що знають дорогу свою — п'ємо твоїми вустами —

хвилі меду вуста затопили — обличчя її волосся сховало наче Раху той ненаситний місяця полонив —

так Ямуна із Гангою святкують своє злиття і верховними танцями тішать усіх —

о не кричи не стогни і не бійся —

ще квітки ніколи жодна бджола не зламала хоч якби жаждиво її не топтала —

червоними квітами сандаловою пудрою

і пурпуровими слідами що бетель на зубах зоставив означене все наше ложе — тиша тепер понад ним розтулила стиглий мед ночі в якому в'язнуть слова —

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка — гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір'їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед… розгорнув їй на грудях волосся — побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб'ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно від світла — то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім —

Дай Шу-лунь Лі Юй-сі Оуян Сю Чжу Дун-шу Лань Лінь Лю

Лі Цянь Цінь — велике Дао котре можна висловити словами —

то не правдиве Дао а кожне ім'я яким його наречеш не буде незмінним і таке воно безіменне стало початком неба й землі — має вони дві сторони що походять з одного джерела і те що є у них спільного називаємо Воликою Тайною — в нічній тишині

Цзіньліна ти скидаєш убір золотий і входиш у води пролиті із квіток цзіньгао — я з вежі нефритової за тобою простежив — я кинувся з вежі до тебе — о не ховай за пелюстками свого обличчя не накривайся крильцями нічного метелика — я вже піднімаю свої бойові хоругви на яких затремтіли розшиті дракони — і йду у наступ хоч і пергою золотою очі мені сліпить —

я в тебе від'їжджаю на гарячім коні в нього грива палає вогнем — я рву твої квіти топчу сади зриваю усі фіранки і штори змітаю шовкові пологи скидаю в ущелини дзеркало ниви твої скороджу мечем і висаджую птахів у пухку твою ніжну ріллю — птахів що скоро прокинуться й в небо злетять — о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао!

І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь Китай разом з Індією і Саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст — дісталося їй найбільше і почувала себе царицею…

Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку поплямлену кров'ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча… Куди вона плила і по що? Вуста розкрив щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох — у великому стаді, яке гонить невидимий погонич…

Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола — карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому… і не з ним, з кимось іншим… і в іншій місцині…

Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з яких визирала то верхня, то нижня кінцівка, чи гострий воронячий дзьобик носа.

І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.

— Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, — заскиглила котрась із них, — пожалі-і-ій нас!

— Що? — жахнувся. — Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?

Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…

— Що, ти кудись збираєшся? — спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.

Вони вже на ти! Прекрасно.

— Маю ще справу.

— Це небезпечно.

— Але я мушу.

— Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? — підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.

— Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, — запропонувала Емілія.

— Вулиця Ясенова.

— О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?

— Чи не забагато вам хочеться знати?

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.

Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

— Ги-ги-ги, — обступили її карлиці. — Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

— Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували — нічого не вийшло.

— О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

— А нічого.

— А то як?

— А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір — пуфф! — самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

— Дуже вам співчуваю, — сказав Бумблякевич. — Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас — пальці можна було проковтнути.

— Дякую, — кивнула небіжка, — і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…