Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 61

61

Ярош слухав усе це, в душі цілковито погоджуючись, і хоча Марко його син, але дійсність і справді не така рожева — Данка інакша. І зовсім недавно вона це засвідчила. Вона сумнівається, вагається… А той поцілунок? Що це було? Та й чи було? Однак як батько він мав би щось сказати… Що?.. «Час покаже?»

— Час покаже, — промурмотів він. — Ніхто нікого у спину не штовхає. Вони ж не так давно почали зустрічатися…

— Так, якихось півроку… Хоча… хоча я зі своїм чоловіком зустрічалася лише два місяці… Але я — це я… Що хотіла, те маю. І по-своєму щаслива. Однак такі люди, як наша доня… дещо екзальтовані… мали б перейти довший період знайомства і женихання… Хіба я не маю рації?

Ярош машинально кивнув, але сполохавшись, що його можуть викрити, додав:

— Ми ж не знаємо ще… не знаємо, можливо, мій син здатен принести себе в жертву… науці… тобто своїй дружині-науковцю… Хіба таке не буває?

— Я не чула. Я знаю одне: майже всі письменниці, художниці, мисткині, жінки-науковці самотні. У кращому випадку розлучені матері-одиначки. Ну, є одиниці… одиниці, які пов'язали свою долю з кимсь, хто близький їм за духом… Але ж це одиниці. А є й такі, що вдають порядну дружину, матір, а самі волочаться по закордонах і продовжують колекціонувати пристрасті. — При цьому вона так прозоро поглянула на Яроша, що він зашарівся: невже вона натякає на ту студентку, яка стала письменницею й описала їхні стосунки? Невже читала і розгадала, хто є хто? Ну, та дарма, яке це має значення, він сам ні на що не претендує.

V

Торговицю за Оперним називали не тільки Кракідалами, але й невідь чого Парижем, не втратила вона свого значення і свого імені й під час війни, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, вишикувавшись двома шеренгами, а поміж ними походжали покупці — переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут, «на Парижу», перетворювалися на європейських дам. Серед продавців можна було зустріти й акторів театру, і директорів банків, і поважних професорів — кожен виносив щось на продаж з хати і кожен голосно вихваляв свій товар. Одні мали потребу в харчах, а інші збирали гроші на хабар для визволителів, щоби врятувати когось, призначеного на виселення до Сибіру. Але Кракідали притягали ще з однієї причини — власне тут було місце товариських зустрічей і джерело політичних новин та пліток, тут сновигали своєрідні маклери, які вміли полагоджувати контакт із чекістами і працівниками тюрем, тут можна було дізнатися останні новини лондонського радіо і дату та час чергової міліцейської облави, купити німецького паспорта і знайти провідника через кордон.

На ринку з ранку до вечора лунали вигуки «Цьмага, баюра*, вудзя*», «Бачевський, Бачевський, Бачевський!», «Баюра, баюра, баюра!», «Цьмага крайова і загранична!», «Сахарина пастилькова! Вудка чиста виборова!». Якийсь веселий чоловік голосно вигукував: «Продається засіб від плюскв, блохів, тарганів і всякої єншої сволочі. Смерть блохам, смерть вошам і блощицям теж!», але незабаром після того, як до нього підійшов якийсь товариш і поцікавився, кого він має на увазі, згадка про «всяку єншу сволоч» зникла.

Підприємливі львів'янки назбирували цілу купу блискучих різнобарвних ґудзиків, коронок, стрічок, пасків, бальових рукавичок, штучних квітів, кольорових запинок і гребінчиків до волосся, декольтованих нічних сорочок і шляфрочків* — і все це виносили на продаж захланним совєткам, які такого чуда-дива ніколи не бачили, а окрім назбираного в хаті, львів'янки продавали ще й те, що виготовили самі, бо не було такої господині, яка б не вміла випікати тортів, пляцків і тістечок, то й не диво, що на Кракідалах можна було зустріти і пані професорову, і пані меценасову, і саму пані Пшеп'юрську*, які без жодних цереґелів торгували смаколиками. Ах, як же ними ласували дами з совєтського раю! Щокроку можна було помітити жвакуляючі писки або запацькані кремами і крихтами мармизи офіцерських баб. Торгувала маминими тістечками і Міля та ще й нарікала при цьому:

— Через тоті Кракідали тільки товстію і ніц більше. Бо коли ніхто не купує тістечок, а мені нудно, то я їх їм. А мама нарікає, що їй тих тістечок не шкода, але грошей не видно.

Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи то пак, як вони казали, «на Кракаділи», бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста, але це не рятувало їх від батярів, які хутко розкусивши неосвіченість визволителів, продавали їм найрізноманітніший чудернацький непотріб, переконуючи в його винятковій цінності. До цього вигідного ґешефту приєдналася і наша чвірка, Ясь роздобув у розбитій під час бомбардування аптеці клістирні рурочки та бакелітові* насадки на гумові спринцівки, усі ці пристрої мали маленького краника, який дозволяв відкривати і закривати доплив рідини з посудини. Спочатку ми не могли второпати Яськової ідеї, але він нас переконав, що товар — перша кляса і мусить піти, якщо ми будемо реклямувати чубарикам ті рурочки, як видатне досягнення сучасної техніки в галузі куріння. Так і сталося, ми, пояснюючи, як працює такий удосконалений світовою наукою «мундштук», крутили краником у різні боки перед очима ошелешеного бійця і переконували:

— От большая тьохніка! Хочеш — куриш, не хочеш — не куриш.

Після того солдати з утіхою і захватом курили увіткнуті в «мундштуки» газетні скруцлі зі смердючою махоркою, безперестанку крутячи тими краниками. Коли ж наші рурочки скінчилися, нам вдалося продати кільканадцять друкарських машинок у вигляді техніки для друкування грошей, робили ми це, звичайно, навпотемки, аби клієнт не здогадався, що з нього роблять шмерґля*. Відтак Ясь розповів, що він виявив у Люції вдома великий ящик із поламаними годинниками й будиками, які зосталися по її дідусеві-дзиґармайстрові*, Вольф тією звісткою дуже зацікавився і загорівся цей скарб розпродати.

— Але кому ти продаси годинника, який стоїть? — запитали ми.

— Будь-кому, — сказав Вольф. — Досить іно відламати секундну стрілочку, аби вона нам не заважала, тоді підносиш чубарикові дзиґарок до вуха і цокаєш зубами. Отако: цок-цок-цок!

— Ну, дивися, щоб він тебе часом не цокнув, — засміявся Йосько, а ми погодилися поспостерігати за цією діяльністю Вольфа, обіцявши приєднатися, якщо діло в нього піде. І що ви гадаєте? Пішло! Ще й як пішло! Комусь у таке, може, й важко повірити, але уявіть собі людину, яка ніколи не мала годинника і ніколи не чула його цокання, а треба сказати, що совєти просто таки шаленіли від дзиґарків, правда, мали вони дуже своєрідне уявлення про красу і вважали, що годинник мусить бути великим, а що більший — то кращий, тому носили на руках вражаючі цибулини, а дехто навіть примоцовував до зап'ястя будики та ще й підкочував рукав, аби видно було, який він фуньо кацалабський*.

Одного дня трапилася надзвичайна подія, примчала до нас захекана Ґолда і сповістила, що в них у хаті лежить труп, моя мама іно руками сплеснула, а бабця відразу залила окропом якесь зілля, аби напоїти перелякану Ґолду, бо та ніяк не могла віддихатися і махала собі хустинкою коло обличчя, з тих уривків фраз, які вона визойкувала і вишіптувала, ми втямили лише одне: труп належав енкаведистові, який уже не раз залицявся до Лії, а тепер він вислідив, коли вона була в хаті сама, і спробував її зґвалтувати, а Лія, боронячись, луснула його пательнею по голові, але що луснула не денцем, а кантом, то розсікла йому скроню, він лежить пляцком, як довгий, з мордякою, залитою кров'ю, і не дихає. Саме в такому непривабливому вигляді й застали його Ґолда з Йоськом, повернувшись з крамниці. І знову всі погляди скерувалися у мій бік, даючи зрозуміти, що моя роль спасителя ще не завершилася і попереду в мене нові звершення і нові випробування.

вернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернуться