Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 24

IV

По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:

— Вас, барин, спрощує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.

— А какая там дівка? — спитав справник. — Вели зайти сюда.

До хати увійшла Маруся.

— Я до вашої милості, — та й вийняла із пазухи хустку, розвернула й подала йому писульку.

Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.

— Што ета такоє? — дивувався він. — Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?

Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і — побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:

— Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й інших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому — «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волості, і серце його шалено забилось. Аж ось: «Грицько Перепеченко!» — прочитав писар. Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.

— Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!

Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось — двері рип! — і він перед нею.

Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.

— І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? — дивувався Грицько.

— Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!

Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.

ЯК НАЖИТО, ТАК І ПРОЖИТО

У однім селі жив собі чоловік, а як його звали — от сього вже я не скажу… Ну, назовем його хоч Іваном, бо у всякім селі вже, звісно, Іванів найбільше. Він мав жінку і, може, з четверо дітей, але що з того? Йому до сього байдуже, бо тілько й зна, що п’янствує. То був такий п’яниця, що рідко й світ бачив такого. Усю свою худобу позбував на горілку, і не тілько він не мав на собі й свитинки доброї, але й жінка його, і діточки ходили босі та голі. Було, як нап’ється, то давай жінку бить:

— Чому мені не зварила обідати?!

А того й не зна, що у господі не було нічого, навіть крихти солі, що його жінка й діти самі голодні сидять, і буває так, що днів два й хліба святого у очі не бачать. Жінка було голосить та й тілько, а він лише думає, аби напитися і все, що не було у скрині жінчиного: плахти, сорочки, очіпки, хустки — усе крадькома повитягав і спродав у шинку. Раз вона кинулася до скрині, дак вже й скриня пуста. Вона голосила, проклинала свою долю, що вийшла за таке ледащо, але не виплакала нічого. Добре, що ще зоставався город, і вона було насіє там конопель, капусти, буряків, картоплі, то якось перетриває. Але торік її чоловік і того города заложив та пропив. Нічого робить, пішла жінка з дітьми попідвіконню за Христа ради просити хліба. А її чоловікові й байдуже: вкраде що-небуть і зараз у шинок тащить, та, напившись мертвецьки, не журиться, що хліба не бачить. Було наш Іван напивається так, що його вже в шию виб’ють і з шинку погонять, а він, ідучи вулицею, де-небудь під тином звалиться й засне, а проспавшись, знову суне в шинок. Вже його не раз і стращали, а виборний говорив, що от діждемо набору, дак я тебе безпремінно віддам у некрути. Дак що ж? Наш Іван, дарма що пив, як швець, таки мав клепку в голові, бо як стануть набирать некрутів, так він і перестане тоді пити, і так буває, що неділі дві сухий ходе. А як тільки поведуть некрутів у прийом, дак знову за своє діло прийметься. Воно, звісно, і виборний не дурний та на другий чи на третій рік таки б оддав Івана в некрути, так бісова горілка його вже так ізувічила, що він і на чоловіка не скидався. Так ще ж і в бійці йому ноги й руки поперебивали, що він вже нікуди не годився, не те що в некрути.

Люди по ньому не жалували, але жалко їм було його жінки та дітей, що тепер вони ходять під шпиталь. От один чоловік, що був таки заможний, узяв їх до себе, а що не мав своїх дітей, то обіцяв їм і худобу свою, і майно все записати, коли не будуть такими п’яницями, як їхній батько.

— Піду! — сказав шинкарці мертвецьки п’яний Іван. — Подивлюсь, як там хлопці й дівчата скачуть через огонь.

Там і справді біля ставу горів огонь, бо се було на Івана Купала. В таке урем’я хлопці й дівчата цілу ніч не сплять: то в’ють вінки, то накладуть превеличенную купу дров, підпалять і стрибають через огонь, бо так вже ведеться у нас в Україні.

— Здрастуйте! — сказав Іван, прийшовши до огню. — От і я до вас прийшов подивитися, що ви тут робите.

— Здоров був, Іване! — відказали парубки й давай з нього сміятися, що він ніяк на ногах не встоїть.

— От тепер би, — сказав один, — йому сп’яну не диво піти і в ліс за папороттю. Кажуть, що як піти опівночі в ліс і вирвати сю траву, то що забажаєш, те й буде. Грошей можна стільки мати, що за все життя їх не витратиш. От би тобі, Іване, таке щастя! Пив би вже безпробудно!

— А як же ту папороть дістать? — зацікавився Іван.

— Так от. Як вирвеш її, то треба мерщій тікать з лісу і не озираться. І хто б тебе не кликав, і що тобі не буде представлятись, а ти все біжи й не озирайся, а то все пропаде і ти сам пропадеш. А коли винесеш папороть, то вже гроші в тебе ніколи не переведуться.

«Чого мені бояться? — думав Іван. — Хіба нечистої сили, дак я перехрещусь і вона згине, а не то, дак візьму з собою хорошу дубину да так тяпну хоч би й самого чорта — не подивлюсь йому в зуби. Ого! Зі мною тоді не до шутки, коли я прийду за ділом. А він буде у мене віднімати папороть, щоб я не мав грошей! Бач, проклятий бісяка! Сам скільки грошей має, а нам, людям, не хоче уступити й трохи. Ні, не побоюсь я тебе!»

А парубкам сказав:

— Оце спасибі вам, хлопці, що ви мені нараяли, як добути грошей… А що, чи буде вже опівночі?

— Та вже, може, й буде.

— Ну, от і добре. Прощайте, я піду, — і таки пішов.

Зайшов у ліс і шукає навпотемки папороті, вирве яке зілля й піднесе до очей.

— Оце ж вона! — вигукнув Іван, справді, зірвавши папороть. — От тепер же я й гадки не маю! Тепер піду мерщій додому!

Тільки що вимовив се, аж з одного боку як загавкають, завиють собаки, а з другого як занявкають коти, а там по лісу як засвистить! Проте Іван іде й не озирається. Він чує, що недалеко від нього щось кричить, мов сова, йому здається, що за ним хтось гониться. «Ні, не озирнусь, — думає собі Іван. — Хоч ти там що роби. Ич, чортове сім’я! Хоче, щоб я кинув папороть. Ні! Сього не буде — не на того напав!» Аж чує, що ззаду його кличе жінка:

— Іване! Постій! Чому ти мене покидаєш одну?!

Іван хотів було зостановиться, як почув жінчин голос, а далі подумав, що чорт уміє перекидатись у всякого чоловіка, таки не обернувся. Але одразу ж почув голос старшого свого сина:

— Тату! Рятуй мене! Вовки напали на мене!

То він чув, як щось бігло за ним і кричало:

— Постій! Не втечеш!.. Гуджа його!.. Гуджа!.. Ну, чу, чу, чу!

Йому здавалося, що собаки так його за литки й хапають. «Ні, не піддуриш, — думав собі. — Не впущу папороті!» Та ще міцніше стулив руку, у якій держав папороть.

— А що, коли хоч, поткнись сюди! Даром, що ви чорти та дияволи, а ось як опережу оцею дубиною так, що й очі повискакують на лоба! — гукнув Іван та й став махати дубиною.