Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 43

— Ніхто, — з певністю відказав вояк.

— Як то? Смієш мені брехати?.. Прецінь я сам видів!

— Стою тут більше години, але нікого не бачив, — вперто стояв на свому крижавий буковинець.

— Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! — крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.

— Хто тепер сюди увійшов? — питаю по-німецькому.

— Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

— Не має хто другого ключа від тих дверей?

— Ні, лише один.

— Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

— Котрий лікар має нині надзір? — питаю підофіцера.

— Унтерарцт В.

— А де він зараз?

— В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

— Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи… Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили… Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

— Пан поручник нині не будуть вдома спати, — сказав мені він. — Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.

І тоді пригадав я слова вмираючого: «Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще…»

Виходить, на мене ще час не настав.

1853

______________________________________________________________________________________________

Мірний — той, хто знає міру.

Щоборше — чимдуж.

Борзо — швидко.

Реставрація — ресторан.

Маринарка — кітель.

Марко Вовчок

Марко Вовчок написала кілька казок, серед них дві фантастичних — «Чортова пригода» та «Як Хапко солоду відрікся».

«Чортова пригода» написана, очевидно, на початку 60-х років. І була остаточно відредагована 1902 року. Тоді ж уперше й надрукована в «Киевской старине».

ЧОРТОВА ПРИГОДА

Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.

Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братики, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунців, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитись — як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живі очі тобі бреше, як шовком шиє, — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько — хай над ним земля пером! — не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, й ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світу — був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив! Чого не траплялось, чого не доводилось! Й не сказати, й не змалювати! Що б вам оце вдивовижу, то мені в обидень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало або улітечку травиця, а на водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати богу — ошамненько виїдали.

Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.

Що б то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив, і дізкав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.

Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, — каже, — попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я й гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітерець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко; чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлясь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.

Кум Демко — хай царствує — був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду, й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка — вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

— Я чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам бог любого гостя і треба ного гарненько почастувати. Чуєш?

— Та чую ж, чую, — одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його хаті верховодила, а проте як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб тобі очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

— Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!

— Оце жіночий розум! — сміється Демко. — Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?.. Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більше шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…