Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 29

— Обіцяю тобі, що не втечу. Куди ж тікати, не знаючи ні стежок, ні доріг. Я навіть не знаю, де ми... Ні, поки що про втечу я не думаю.

— Ну, що ж — я вірю тобі,— погодився Керім.— Тоді — ходімо!

Він зачинив його в сарай. Призвичаївшись у напівтемряві, Івась оглянув свою тюрму. Та яка це тюрма? Втекти із неї — простіше простого. Стелі — ніякої, а дах — черепичний, розсунь черепицю і вилазь у дірку. А там — на всі чотири боки!

Та куди?

Довкола чужий незнайомий край, чужі люди, з одного боку — море, а з другого — сухий, непривітний степ. Як тікати? Без їжі, без води, не знаючи дороги... Ні, Керім мав усі підстави повірити йому, бо знав, що з Криму втекти без корабля або хоча б човна, без проводжатого неможливо.

Тверезо оцінивши своє становище, Івась дійшов висновку, що зараз тікати — смерті подібно, а тому взяв себе в руки, заспокоївся, знайшов біля протилежної стіни купу степового сіна і приліг на нього. Однак, хоча був змучений дорогою і тими подіями, що трапилися за останній час, заснути не міг. З Керімових розповідей він зрозумів, що його запродав у полон Хуржик. Спочатку він сумнівався, не хотів цьому вірити, але чим більше думав, тим більше переконувався, що так могло бути насправді.

Він пригадав Катрину розповідь про Хуржикове залицяння, сутичку з ним на подвір’ї, що ледь не привела до бійки і хтозна-чим могла скінчитися, і йому стало ясно, що ще дома Хуржик замислив позбутися його під час поїздки в Крим. Не дивно, що останнім часом Хуржик був добрий, навіть запобігливий. Цим він намагався приспати Івасеву пильність, викликати у нього та й у всіх чумаків довір’я, а головне, обставити злочин так, щоб жодна підозра не впала на нього.

Івась аж здригнувся від обурення та гніву. Який негідник! Це ж він ще тоді, збираючись у поїздку в Крим, задумав своє чорне діло! Ще тоді він знав, що Івась не повернеться додому, і Катря повірить, що його вже й на світі немає. Отже, Хуржикові залишиться лише дочекатися смерті хворої дружини — і Катря змушена буде, по власній волі чи по неволі, швидше по неволі, стати з ним під вінець. Серце Івасеве заклекотіло від гніву. Який підлий, підступний мерзотник!

Він скочив і сів. Ладен був тут же видертися на горище, пробрати в черепиці дірку — і тікати. Добратися до Сиваша, наздогнати валку і стати Хуржикові перед очі. Що з ним зробити? Відразу вбити?

Ні, спочатку він викаже йому перед усім чумацьким товариством все, що дізнався про нього, про його підступність і мерзенність, а потім задушить, розчавить, мов гадюку!

Однак тверезий розум узяв верх. Чи ж добереться він до

Сиваша? Чи застане там чумаків? Як без копійки в кишені, без знання тутешньої мови подорожувати по чужій країні та ще під час війни, що розгорається, мабуть, не на один рік?

Отак терзаючи своє серце, він ще довго лежав у темному кутку з розплющеними очима і не міг заснути. Лише під ранок, зовсім знесилений, склепив повіки і поринув у важке забуття.

4.

Наступного дня, під вечір, повернувся бей Шакір-заде. Івась здогадався про це відразу, як тільки почув тупіт кінських копит, радісний гавкіт собак та не менш радісне і шумливе верещання дітей. Він підійшов до дверей і припав оком до шпаринки.

Бей у супроводі кількох вершників зупинився посеред двору і, кинувши повід батракові, що безпосередньо кланявсь, важко зліз з коня. Діти кинулись йому на шию, він обдарував їх гостинцями, а потім погукав:

— Керіме, Керіме!

З гурту дворових вийшов Керім. Бей про щось тихо запитав його. Керім так само тихо відповів і одночасно показав рукою на сарай.

Івась зрозумів, що йдеться про нього.

Видно, Керімова відповідь вразила і обурила бея. Він зразу ж рушив до сарая. Керім поспішив за ним.

Івась повернувся на своє місце і приліг на сіно.

Бей зупинився в дверях, напружено вдивляючись у темряву, безпорадно мружачи очі. Нічого не уздрівши там, повернувся до Керіма і щось гнівно сказав.

Тут Керім загукав:

— Івасю, Івасю, ти тут?

Івась підвівся, вийшов наперед.

— Я тут!

Керім радісно залопотів по-татарському, пояснюючи, мабуть, господарю, що даремно він тривожиться і гнівається,— невільник, мовляв, не втік і не думав тікати. Але його намагання виправдатись, навпаки, викликало в душі бея ще більше обурення. Він раптом підняв нагайку і, шмагонувши хлопця по обличчю, закричав:

— Я тобі що казав? Посадити в зіндан! А ти що зробив? То моє слово тобі не указ? Тепер знатимеш, як треба слухати хазяїна!

Він удруге підняв нагая. Та вдарити не встиг — Івасева рука несподівано перехопила нагайку в повітрі.

На мить бей отетерів, залупав банькатими очима, а потім налився кров’ю, затупотів ногами, оскаженів і почав періщити Івася.

— Гей, люди, сюди! До мене!— закричав на весь двір.— Схопіть обох! Киньте в зіндан! У зіндан їх!

Хлопці не чинили опору. Та й було б не розумно — опиратися проти шістьох дужих озброєних джигітів!

Їх привели до глибокої ями в кінці двору за сараями і звеліли по драбині спускатися вниз. В ямі було напівтемно. Хоча стояло ясне надвечір’я, крізь зарості дикого винограду, ліан, жимолості та різних бур’янів, що понависали понад ямою, сюди проникало зовсім мало світла.

Як тільки хлопці спустилися вниз, джигіти витягли драбину й пішли геть. Стало тихо й парко, пахло перетлілим листям.

Раптом під ногами щось зашелестіло.

Керім злякано шепнув:

— Ой, гадюка!

Івась мав на ногах чоботи і не дуже побоювався гадюк. Керім же був узутий у неглибокі шкіряні чарухи-постоли — і гадюка могла запросто вкусити його за кісточку чи за литку.

Івась нахилився, придивляючись. Щось знову зашурхотіло, ворухнулося сухе листя.

— Миша!— гукнув з полегшенням.— Всього лиш миша! Дивись!

Справді, в кутку, серед листя, вовтузилася маленька сіра мишка.

Керім зітхнув, усміхнувся, потім засміявся голосно:

— Ху-у! Налякала, клята!

Але сміх його був неприродно напружений, нервовий. Видно, хлопець злякався не на жарт. Та й було чого: батькова смерть назавжди врізалася в його пам’ять.

Трохи заспокоївшись, вони оглянули свою темницю. Це була глибока, в три людські зрости, квадратна яма, висічена в білясто-сірому вапняку. Причому її стіни були не прямовисні, а похилі і нависали над головою, гак що отвір був значно вужчий, ніж дно, на якому могли вільно вміститися кілька в’язнів. Ні, без драбини чи вірьовки звідси не виберешся!

Не знайшли вони тут ні гадюк, ні тарантулів, й це їх обрадувало: отже, можна не стояти цілу ніч на ногах, а прилягти на товстий шар зіпрілого листя, що за тривалий час нападало із звисаючих майже до дна дикого винограду та міцних ліан, що плелися по стінах.

Вони сіли посередині, де було світліше.

— Чого бей прискіпався до тебе?— спитав Івась.

— Розгнівався за те, що я не послухався його наказу і зачинив тебе в сарай, а не запроторив в оцю яму. Дуже боїться, щоб ти не втік звідси, бо дав слово твоєму хазяїнові, що ти ніколи не повернешся на Україну.

— Отже, з-за мене... Я так і думав!.. Дякую тобі, Керіме,— ти добрий хлопець! Постраждав безневинно,— адже я тобі ніхто!

— Ну, чому ніхто? Ти теж людина... А моя ненька вчила мене допомагати всім стражденним... Ти теж пострадав безневинно!

— Я постраждав через кохану дівчину, яку хоче відібрати у мене хазяїн. Закохався, бач, старий песиголовець і вирішив позбутися мене таким негідним чином. Але всупереч усьому, я виживу — мушу вижити! — і повернуся, щоб відомстити своєму кривдникові! Та й Катрю хочу побачити. Буде вона вже замужем на той час чи ні — байдуже. Хочу, щоб знала, що зі мною трапилося...

— Заздрю тобі,— сумно сказав Керім.

— Заздриш? З чого б то?

— Бачиш, ти був наймитом, а мав дівчину, міг одружитися з нею. А в нас усе інакше... Я батрак — ні землі в мене, ні коней, ні овець. Щоб одружитися, я повинен заплатити калим. А з чого? З дванадцяти літ я пішов у найми до бея Шакір-заде,— спочатку за підпаска, згодом пас беєві отари, а коли завернуло з шістнадцяти і став дорослим, мене було відправлено в каменоломні, які приносять чималі прибутки, а всім, хто там працює, лише мозолі та каторжну працю... Ну, ти сам. незабаром пересвідчишся, що то означає камінь лупати!