Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 54

— Та таку саму спалити треба!

— Ніхто нічого не знає,— заступився чийсь голос.— Що-бо ви говорите?

— Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!

Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!

Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився — і вона ожила.

— Ви куди ведете мене?— зупинилася і рішуче спитала справника.

Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!

— Там побачиш! Іди!

— Не піду! Подивіться — я ж майже гола! Мокра? Невмита! А ви мене на люди! Сором який!

— Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її?

— Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!

— Там буде видно — злочинниця чи ні. А зараз — іди! Беріть її!

Два дебелі дядьки схопили її попід руки — повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.

Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.

Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?

Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:

— Виходь!

Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:

— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!

— Яка я тобі відьма?— огризнулася Катря.— Мелеш казна-що!

— Так люди кажуть!

— Які люди?

— Ну, не базікай! Рушай!— посуворішав парубок.— І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю!— і показав замашного кийка.

— А куди ти мене ведеш?

— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!

Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.

— Привів, пане суддя,— сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед.— Кланяйся і сідай отам, біля столу!

Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Суддя підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.

— Ти чого майже гола?

— Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.

— Ти знаєш, хто я?

— Мені сказали, що ви суддя.

— Так, суддя Пухляков... Сергій Іванович... І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.

— Причім же я тут?— спитала Катря.

— Як?— вирячився Пухляков.— Ти ж хазяйка!

— Ну, яка я хазяйка... Я наймичка...

— Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе... Гм-гм... Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!

Катря розповіла, як було.

— І все?— суддя недовірливо похитав головою.— Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?

— Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?

— Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.

— Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!

— Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі...

Катря зблідла.

— Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!

Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.

— Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця... А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!

Він усе знав.

— Та що ви мені приписуєте! — вигукнула Катря.— Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!

— Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.

— За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний...

— Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а ... гм-гм... непорочною дівою... — Пухляков тихенько засміявся —хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.

Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.

— У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика... Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?

Катря аж задихнулася від гніву.

— Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому!— голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.

— Я нічого не навигадував,—твердо сказав він,— а розповів тобі те, що говорить народ!

— Який народ? Я хочу його бачити!

— Є свідок... Ти хочеш його бачити?

— Хочу!— вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.

Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.

— Грицьку, приведи свідка!

Катря напружилася — втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.

Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:

— Сиди!

Тим часом Луша не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.

Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:

— Свідок, як тебе звати?

— Лукерія Сідлецька,— відповіла та.— А по-простому — Луша.

— Ти цю жінку знаєш?— показав на Катрю.

— Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.