Принц і злидар - Твен Марк - Страница 8

— Ах, так, пригадую… Де ж я подів її?.. Який я став слабий. Останніми днями пам'ять щось дуже часто зраджує мене… Дивно, дивно.

Король щось невиразно бубонів, похитуючи сивою головою, і марно силкувався пригадати, де він поклав печатку. Аж от лорд Гертфорд став перед ним на коліна й промовив:

— Насмілюся доповісти вашій величності: я і ще, мабуть, багато хто з присутніх пригадуємо, що ви зволили вручити велику печатку його високості принцові Уельському, щоб він беріг її до того дня, коли…

— Правда, правда, — перебив його король. — Негайно принеси її. Мерщій, бо час летить!

Лорд Гертфорд поспішив до Тома, але скоро повернувся вкрай стурбований і з порожніми руками.

— Ваша величність, — сказав він, — на превеликий жаль, я мушу засмутити вас тяжкою звісткою. З волі божої його світлість принц все ще нездужає і не в силі пригадати, що ваша величність дали йому печатку. Я одразу ж поспішив повідомити вас про це, бо ми б тільки прогаяли дорогоцінний час, коли б здумали обшукувати нескінченну анфіладу покоїв його королівської висо…

Стогін короля урвав мову лорда Гертфорда. Трохи згодом король промовив з глибоким сумом:

— Не турбуйте більше нещасну дитину. Десниця господня тяжко лягла на бідолашного, і в мене серце розривається від любові й жалості до нього. Як мені боляче, що я не можу взяти його тягар на свої старі, похилені від горя плечі й принести йому спокій.

Король заплющив очі, з хвилину щось про себе бурмотів і раптом зовсім замовк. Незабаром він знов відкрив очі і, повівши навколо безтямним поглядом, угледів перед собою лорда-канцлера, закляклого навколішках. Умить обличчя його спалахнуло гнівом:

— Як, ти ще тут? Клянуся богом, якщо ти негайно не покінчиш із зрадником, завтра в тебе вже не буде голови.

Лорд-канцлер затремтів з жаху й ледве вимовив:

— Змилуйтеся, ваша величність! Я ждав печатки.

— Ти з глузду з'їхав! Маленька печатка, яку я звичайно брав з собою в чужі краї, лежить у моїй скарбниці. Раз велика десь зникла, хіба недосить буде й малої? Ти зовсім з розуму схибнувся. Геть звідси! І не смій вертатися, аж поки не принесеш його голови.

Бідний канцлер не забарився зникнути з очей свого грізного володаря. Комісія теж не гаяла часу й одразу ж закріпила королівською згодою вирок догідливого парламенту. На ранок була призначена страта першого пера Англії, безталанного герцога Норфолькського.

СВЯТО НА РІЧЦІ

О дев'ятій годині ввечері весь широкий фасад палацу, що виходив на берег Темзи, сяяв огнями. А сама ріка, скільки оком сягнути, рясніла човнами і яхтами, що, виблискуючи різнобарвними ліхтариками, легенько гойдалися на хвилях. Здавалось, це розцвів якийсь безкраїй сад полум'янистих квітів, які тихенько коливалися від подиху вітерця. Величезна кам'яна тераса, що спускалася до самої води, теж мала мальовничий вигляд. Вона була така велика, що там змогло б розташуватися ціле військо якого-небудь німецького герцогства. На її сходах стрункими лавами стояли королівські алебардники в блискучих панцирах і метушились юрми розкішно вбраних слуг, гарячково готуючись до свята.

Аж от пролунала команда, і вмить з тераси зникли всі живі істоти. Навіть у повітрі нависло якесь напружене чекання. А на воді в човнах заворушились тисячі людей; вони посхоплювались на ноги і, прикриваючи руками очі від світла ліхтарів та факелів, дивились на палац.

До широких сходів підпливала ціла флотилія королівських човнів. Усі вони були позолочені, а носи та корми були вкриті багатою тонкою різьбою. Одні були прикрашені прапорами й корогвами, інші гаптованою парчею й оксамитом, а на деяких маяли шовкові знамена з безліччю маленьких срібних дзвоників, які на кожен подих вітру відповідали радісним дзеленьканням. По боках особливо багатих човнів, що належали знатним вельможам із почту принца, красувалися горді щити з розкішно вимальованими гербами. Кожен човен тягло буксирне судно, де, крім гребців, їхали музиканти і воїни в блискучих шоломах та панцирах.

Із головної брами палацу вирушили алебардники, відкривши довгождану процесію. На них були довгі панчохи в червону й чорну смужку, бархатні шапочки з сріблястими трояндами і камзоли з синього й темно-вишневого сукна. На камзолах спереду і ззаду були вишиті золотом пера — герб принца. Держаки їхніх алебард були обгорнуті пурпуровим оксамитом, оббиті позолоченими цвяшками й оздоблені золотими китицями. Вони вишикувались праворуч і ліворуч двома довгими рядами, що тяглися від брами палацу аж геть до ріки. А в проході слуги принца в червоних з золотом лівреях розстелили пухнастий строкатий килим. За ґратами палацу загриміли фанфари. Музиканти на воді теж заграли веселий марш, і з головного входу повільним і величним кроком вийшли два церемоніймейстри з білими палицями. За ними показався урядовець з жезлом міста у руках, за ним ще один з мечем Лондона і кілька сержантів міської гвардії у повній парадній формі з значками на рукавах. Далі йшов герольдмейстер ордену Підв'язки в мантії поверх панцира і кілька кавалерів ордену Бані з білими нашивками на рукавах; за ними зброєносці, потім судді в малинових мантіях і шапочках, далі лорд-канцлер Англії у відкритій спереду пурпуровій мантії, облямованій білячим хутром; депутація з міської управи в червоних плащах і, нарешті, голови різних громадських товариств у парадних костюмах. Потім вийшли дванадцять пишно вбраних французьких вельмож у білих, розшитих золотом камзолах, коротеньких мантіях з малинового оксамиту, підбитих ліловою тафтою, у червоних штанах. Вони почали спускатися по сходах, бо належали до почту французького посланника. А слідом за ними рушили двадцять кавалерів з почту іспанського посла в чорних оксамитових костюмах без ніяких прикрас. Позаду поважно виступали знатні англійські лорди з своїми прибічниками.

Знов заграли сурми, і на терасі з'явився дядько принца, майбутній великий герцог Соммерсетський. На ньому був чорний парчевий камзол і гаптований золотом плащ з червоного атласу, вкритий срібною сіткою. Він повернувся обличчям до палацу, зняв прикрашений перами капелюх, схилився в глибокому поклоні і, не обертаючись назад, став спускатися з тераси, низько вклоняючись на кожному східці. Знов засурмили сурми і пролунав вигук: «Дорогу великому й могутньому лорду Едуардові, принцу Уельському!» Високо на палацових стінах з громовим гуркотом звилася довга низка вогняних язиків, незчисленні маси глядачів, що хвилювалися на ріці, вибухнули оглушливим вітанням, і Том Кенті, герой цього бучного свята, з'явився перед народом, злегка киваючи гордою головою.

На ньому був білий атласний камзол з обсипаним брильянтами нагрудником із пурпурової, облямованої горностаєм парчі. А на плечах була накинута розшита перлами та самоцвітами біла парчева мантія на голубій підбивці, прикрашена гербом з трьох пер. Мантія була скріплена брильянтовою застібкою, а на шиї висіло кілька орденів. При світлі нічних вогнів усе на ньому аж іскрилося і грало барвами.

О, Том Кенті, народжений в брудній хаті, вихований серед покидьків Лондона, вирослий в лахмітті, нечисті й злиднях, — який ти був величний у ту хвилину!

ПРИНЦ У ТЕНЕТАХ

Ми залишили Джона Кенті тоді, коли він під свист і регіт цікавої юрби тягнув законного принца в Смітний двір. Якась добра душа наважилася заступитися за нещасну жертву, але серед гамору ніхто на неї не звернув уваги. Принц пручався і так завзято обурювався проти грубого насильства, що в роздратованого Джона Кенті урвався терпець, і він люто замахнувся на хлопця палюгою. Але в ту ж хвилину до нього підскочив невідомий оборонець принца й прийняв удар на себе.

— Ти чого лізеш? — загорлав Джон Кенті. — От я провчу тебе!

І він важко вдарив смільчака по голові. Той поточився і з стогоном упав під ноги глядачам. Нещасний так і лишився лежати на землі в нічній темряві. Юрба побігла далі. Цей випадок ні трохи не порушив її веселого настрою.