Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 111

Він простягнув руку в бік Сіте. Там справді продовжувалися розшуки. Гамір усе наближався. Башта будинку заступника верховного судді, розміщена проти Гревського майдану, була сповнена галасу й світла. На протилежному березі було видно, як бігають воїни із смолоскипами, і чутно було, як вони кричать: «Циганка! Де циганка? Смерть їй! Смерть!»

— Ти сама бачиш, що вони шукають тебе і що я не брешу. А я, я кохаю тебе. Мовчи! Краще не говори зі мною, якщо хочеш сказати, що

ненавидиш мене. Я не хочу більше цього чути!.. Я щойно врятував тебе… Постривай, дай мені спочатку договорити… Я можу зовсім врятувати тебе. Я все приготував. Усе залежить від тебе. Якщо ти захочеш, я зможу…

Тут він різко урвав свою мову:

— Ні, ні, я кажу не те!

Не випускаючи її руки, він побіг до шибениці й показав на неї пальцем.

— Вибирай між нами! — холодно промовив він.

Вона вирвалася з його рук і впала до підніжжя шибениці, обіймаючи цю зловісну підпору. Потім, повернувши чудову голівку, через плече поглянула на священика. У цю хвилину вона нагадувала божу матір біля підніжжя хреста. Священик стояв нерухомо, показуючи на шибеницю, закам'янілий, немов статуя.

Нарешті циганка промовила:

— А все ж таки я боюся її менше, ніж вас!

Тоді він повільно опустив руку і втупив сповнений глибокої безнадії погляд у брук.

— Коли б це каміння могло говорити, — прошепотів він, — то воно б сказало: ось справді нещасна людина.

І він заговорив знову. Молода дівчина, стоячи навколішках біля підніжжя шибениці і вся огорнута своїм довгим волоссям, не перебивала його. Тепер його голос звучав жалібно й лагідно, що так суперечило гордовитій суворості його обличчя.

— А я, я кохаю вас! О! Це гірка правда. Значить, від полум'я, що спалює моє серце, не виривається назовні жодна іскра? Дівчино, день і ніч, день і ніч палає воно! Невже це не заслуговує співчуття? Це кохання, що палає день і ніч, повторюю вам: це тортури… Ох! Я надто страждаю, моє дитя! Це, повір мені, гідне співчуття. Ви бачите, я розмовляю з вами лагідно. Я б так хотів, щоб ви більше не жахалися мене. Кінець кінцем чи ж винен мужчина, коли він кохає жінку!.. О боже мій!.. Як! Ви, значить, ніколи не пробачите мені? Ви вічно будете мене ненавидіти? Виходить, усе скінчено! Це й робить мене таким злобним, знайте, і страшним самому собі!.. Ви навіть не дивитесь на мене! Може, ви думаєте про щось інше, коли я, тремтячи, говорю до вас, стоячи перед вами на порозі готової поглинути нас обох вічності!.. Тільки не говоріть зі мною про ротмістра!.. Що ж! Нехай я впаду до ваших ніг, нехай я цілуватиму не стопи ваші, ні, цього ви не дозволите, — але землю, по якій вони ступають! Нехай я, немов дитина, захлинуся від ридань, нехай вирву собі з грудей, — ні, не слова, а моє серце, мою душу — і все буде марно, все!.. А проте у вашій душі живе тільки чулість і милосердя, ви сяєте найніж-нішою лагідністю, ви сама привітність, співчутливість, доброта й чарівність! О горе! У вашому серці живе жорстокість лише до мене одного! О! Яка доля!

Він затулив обличчя руками. Молода дівчина почула його ридання. Це було вперше. Стоячи перед нею і здригаючись від плачу, він був більш жалюгідним і нещасним, ніж коли б стояв перед нею навколішках. Так плакав він деякий час.

— Ні,— заговорив він знову, трохи заспокоївшись. — Я не знаходжу потрібних слів. А втім, я добре обміркував те, що повинен був сказати вам. А зараз я тремчу, я слабну, у вирішальну хвилину я чую, як щось фатальне огортає нас, і мій язик дерев'яніє. О! Я зараз упаду на землю, якщо ви не змилуєтесь наді мною, не змилуєтесь над собою! Не занапащайте нас обох! Коли б ви знали, як я кохаю вас! Яке серце я віддаю вам! О! Яке зречення усіх чеснот! Яке безнадійне зневаження себе! Учений — я сміюся з науки; дворянин — я вкриваю ганьбою своє ім'я; священнослужитель — я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій; я плюю в обличчя своєму богові! Все заради тебе, чарівнице! Щоб бути гідним твого пекла! А ти відштовхуєш грішника! О, нехай я скажу тобі все! Ще більше… Ще жахливіше! О так, ще жахливіше…

При цих словах його обличчя набрало зовсім безумного виразу. Він замовк на мить і знову заговорив гучним голосом, немов звертаючись до самого себе:

— Каїне, що зробив ти з братом своїм? Він знову замовк, потім вів далі:

— Що зробив я з ним, господи? Я пригорнув його, я виростив його, вигодував, я любив його, боготворив, і я ж його убив! Так, господи, ось, щойно на моїх очах йому розтрощили голову об плити твого будинку, і це з моєї провини, з провини цієї жінки, через неї… його погляд був диким. Його голос згасав, він повторював знову й знову, машинально, через довгі проміжки часу, немов дзвін, коливання якого поволі завмирали:

— Через неї… Через неї…

Потім його язик уже не міг вимовити жодного виразного слова, а проте губи ще ворушилися. Раптом ноги його підломилися, він упав на землю і залишився нерухомим, уткнувшись головою в коліна.

Легенький рух, яким дівчина спробувала визволити з-під нього свою ногу, примусив його опам'ятатись. Він повільно провів рукою по запалих щоках і деякий час з безмежним здивуванням дивився на свої мокрі пальці.

— Що це? — прошепотів він. — Я плакав!

І раптом, повернувшись до дівчини, він з невимовною мукою сказав:

— О горе! І ви байдуже дивилися на мої сльози? Дитя! Чи знаєш ти, що ці сльози — кипляча лава? Невже це правда? Коли ненавидиш мужчину, ніщо не викликає до нього жалості. Якби я помирав на твоїх очах, ти б сміялася. Ох, а я, я не хочу бачити тебе конаючою! Одне слово! Одне лише слово прощення! Не говори мені, що ти любиш мене, скажи тільки, що ти згодна; і цього буде досить. І я врятую тебе. Якщо ж ні!.. О! Час біжить. Усім святим благаю тебе, не жди, щоб я став кам'яним, як ця шибениця, яка теж кличе тебе! Подумай про те, що в моїх руках наші долі, що я божевільний, — це жахливо, — що я можу все занапастити! Під нами тільки безодня, куди я впаду, нещасна; і моє падіння переслідуватиме тебе вічно. Одне-єдине добре слово! Скажи слово, лише одне слово!

Вона розтулила уста, щоб відповісти йому. Він упав перед нею навколішки, щоб з благоговінням сприйняти слово співчуття, яке, можливо, нарешті зірветься з її уст.

— Ви вбивця! — промовила вона.

Священик люто схопив її в обійми і зайшовся огидним реготом.

— Ну добре! Так! Убивця! — відповів він. — Але ти, ти належатимеш мені. Ти не побажала, щоб я був твоїм рабом, так я буду твоїм паном. Ти будеш моєю! Є в мене лігво, куди я затягну тебе. Ти підеш за мною! Тобі доведеться піти за мною, інакше я викажу тебе! Треба або вмерти, красуне, або належати мені! Належати священику! Належати віровідступнику! Належати вбивці! І починаючи з сьогоднішньої ночі! Чи чуєш ти? Ну ж бо! Веселіше! Ну ж бо! Цілуй мене, дурненька! Могила або моє ложе.

Його погляд виблискував хтивістю і шалом. Його сластолюбні губи впивалися в шию молодої дівчини. Вона билася в його руках. Він осипав її несамовитими поцілунками.

— Не кусай мене, страховище! — кричала вона. — О гидотний, брудний чернець! Облиш мене! Я видеру твоє погане сиве волосся і кину його тобі в обличчя.

Він червонів, блід, нарешті випустив її і подивився на неї похмурим поглядом. Гадаючи, що перемога залишилася за нею, вона не вгавала:

— Я кажу тобі, що я належу моєму Фебові, що Феба кохаю, що Феб гарний! А ти, піп, старий і потворний! Іди геть!

Він дико скрикнув, немов злочинець, якого припекли розпеченим залізом.

— Так умри ж! — вигукнув він, заскреготівши зубами.

Вона побачила його страшний погляд і хотіла бігти. Він піймав її, струсонув, повалив на землю і швидко попрямував до Роландової башти, тягнучи її за руки по бруківці. Дійшовши до башти, він обернувся до неї:

— Питаю тебе востаннє: згодна ти бути моєю? Вона відповіла твердо:

— Ні.

Тоді він голосно крикнув:

— Гудуло! Гудуло! Ось циганка! Помстися за себе!

Дівчина відчула, як хтось швидко й грубо схопив її за лікоть. Вона обернулася. Чиясь кощава рука, що висунулася з віконця в мурі, тримала її, немов залізними кліщами.