Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 18

18

— La buona mancia, signor! La buona mancia! [37]

— Хай тебе чорт візьме і мене разом з тобою, коли я розумію, що ти кажеш, — мовив Гренгуар, минаючи його.

Він наздогнав ще одну з цих рухливих брил і придивився до неї. Це був каліка кульгавий, та ще й безрукий, і настільки кульгавий і настільки безрукий, що складна система милиць і дерев'янок, яка його підтримувала, робила його схожим на мулярські підмостки, що рухаються. Гренгуар, який мав нахил до благородних і класичних порівнянь, у думці назвав його живим триніжком Вулкана *.

Цей живий триніжок, порівнятись із Гренгуаром, привітав його тим, що підсунув свою шапку під саме підборіддя поета, немов миску для гоління, і крикнув майже у вухо:

— Senor caballero, para compar un pedaso de pan! [38]

«Цей теж, — подумав Гренгуар, — начебто говорить, але якоюсь чудернацькою мовою, і якщо він її розуміє, то він щасливіший за мене».

Потім думки його раптом пішли в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

— До речі, що, в біса, вони хотіли сказати сьогодні вранці тим своїм «Есмеральда»?

Він прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Те щось, чи, точніше, той хтось, був невеличкий, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який ніби веслував навколо себе палицею і якого вів, наче тягнув на буксирі, великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

— Facitote caritatem! [39]

— Хвалити бога! — сказав П'єр Гренгуар. — Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я здаюся їм дуже милосердною людиною, якщо, дарма що мій гаманець геть порожній, у мене просять милостиню. Друже мій, — звернувся він до сліпця, — минулого тижня я продав останню сорочку; тобто, оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam [40].

Сказавши це, він одвернувся від сліпого і пішов далі; але сліпий також почав прискорювати ходу, а за ним, поспішаючи та грюкаючи милицями й жебрацькими мисочками об каміння бруку, кинулися й паралітик та безногий. Потім, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п'яти, вони завели свою пісню:

— Caritatem! [41]. — починав сліпий.

— La buona mancia! [42] — підхоплював безногий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

— Un pedaso de pan! [43] — Гренгуар затулив вуха.

— О стовпотворіння вавілонське! — крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг і паралітик. Побіг і безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше. Вони вилазили з домів, з сусідніх провулків, з дір підвалів, і всі вили, ревли, скавучали, звиваючись і шкутильгаючи, сунули у напрямку світла, заболочені, немов слимаки після дощу.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи добре, чим це скінчиться, ішов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, наче англійський капітан, судно якого загрузло в косяку крабів.

Він спробував повернути назад. Але було вже пізно. Увесь цей легіон, на чолі з трьома жебраками, зімкнувся за ним. І він ішов далі, підштовхуваний нестримним натиском цієї юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все навколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті поет дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних в густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, сподіваючись, що ноги в нього прудкі й він утече від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

— Onde vas, hombre? [44] — закричав паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним. Ноги в нього були найздоровіші з усіх, які будь-коли ступали паризьким бруком.

Водночас безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

— Де я? — спитав поет, заціпенівши від жаху.

— У Дворі чудес, — відповіла якась четверта мара, що наблизилася до них.

— Клянуся душею, що це так! — вигукнув Гренгуар. — Бо я бачу сліпих, які прозріли, і безногих, які бігають; але де ж чудотворець?

У відповідь пролунав вибух зловісного реготу.

Нещасний поет оглядівся навколо. І справді, він опинився у тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які опинялися тут; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; у канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і куди щовечора вливався гниючий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що завжди заливає вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітаються зі своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у лжегоспіталі, де циган, чернець-розстри-га, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей — іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань — іудеї, християни, магометани, язичники, всі ті пройдисвіти, які вдень, вкриті намальованими ранами, жебрали, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився у тій величезній гардеробній, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.

Це був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо яких кишіли дивні групи людей. Люди ходили сюди й туди, гомоніли. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, голоси жінок. Руки й голови цього натовпу, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтів відблиск вогню, змішаний з величезними розпливчастими тінями, можна було побачити пса, подібного до людини, або людину, подібну до пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлися в цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі *. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров'я, недуги — все здавалося спільним серед цього люду; все змішувалося докупи, сплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування — жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, пронизані одним чи двома освітленими слуховими віконцями, у темряві здавалися йому величезними головами старих жінок, що, сівши в коло, потворні й понурі, дивилися на шабаш, кліпаючи очима.

Це був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував навколо.

Гренгуар, більше й більше чманіючи від страху, охоплений, мов кліщами, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, намагався зібратися з думками, щоб пригадати, чи не субота нині, але його зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв'язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

У цю мить серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

— Ведімо його до короля! До короля!

— Пречиста діво, — пробурмотів Гренгуар, — тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

— До короля! До короля! — повторював натовп.

Його потягли. Кожен наввипередки намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревли: «Він наш!»

вернуться

37

Подайте, синьйоре! Подайте (Італ.)

вернуться

38

Сеньйоре рицарю, подайте на шматок хліба! (Ісп.)

вернуться

39

Подайте милостиню! (Лат.)

вернуться

40

Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовічна латинь)

вернуться

41

3 Милостиню! (Лат.)

вернуться

42

Подайте! (Італ.).

вернуться

43

Шматок хліба! (Ісп.)

вернуться

44

Куди біжиш, чоловіче? (Ісп.)