Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 60

60

Дом Клод слухав мовчки. Несподівано його запалі очі набрали такого гострого й проникливого виразу, що Гренгуарові здалося, ніби цей погляд пронизав його до глибини душі.

— Все це дуже добре, метре П'єр, але як це сталося, що ви опинились у товаристві циганської танцівниці?

— Боже мій! — відповів Гренгуар. — Та це ж моя дружина, а я її чоловік.

Похмурий погляд священика спалахнув.

— Невже ти зважився на це, нещасний? — нестямно закричав він, хапаючи Гренгуара за руку. — Невже бог настільки забув тебе, що ти зважився торкнутися такої дівчини?

— Клянусь спасінням моєї душі, монсеньйоре, — відповів Гренгуар, тремтячи всім тілом, — якщо саме це вас непокоїть, то присягаюсь, що я її ніколи не торкався.

— То що ж ти верзеш про чоловіка й жінку? — спитав священик. Гренгуар поспішив якнайкоротше розповісти йому про те, що читачеві вже відомо, — про свою пригоду в Дворі чудес і про своє вінчання з церемонією розбитого кухля. Ще й досі це вінчання не привело ні до чого, і циганка щоразу так само, як і першого вечора, не справджує його сподівань на шлюбну ніч.

— Шкода, звісно, — сказав Гренгуар, закінчуючи свою розповідь, — але причина цього в тому, що я мав нещастя одружитися з дівицею.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав архідиякон, який, слухаючи розповідь Гренгуара, поступово заспокоювався.

— Це досить важко пояснити, — відповів поет. — Це якісь забобони. Моя дружина, як розповідав мені один старий волоцюга, що його у нас звуть князем Циганії, є знайдою, чи підкидьком, що, зрештою, те ж саме. Вона носить на шиї амулет, який — так запевняють, — з часом допоможе їй відшукати батьків, але який втратить свою силу, коли дівчина втратить свою невинність. Внаслідок цього ми обоє залишаємось зовсім невинними.

— Виходить, — промовив дом Клод, лице якого поступово прояснювалося, — виходить, метре П'єр, ви гадаєте, що цього створіння ще не торкався жоден мужчина?

— А що може зробити мужчина проти забобонів, дом Клод? Вона собі втовкмачила це в голову. По-моєму, оця чернеча цнотливість, що так ревно оберігається, надзвичайна рідкість серед циганських дівчат, завжди таких доступних. Але вона має трьох опікунів: князя Циганії, який узяв її під свій захист, розраховуючи, мабуть, на те, що колись продасть її якому-небудь абатові; усе плем'я, яке шанує її, мов пречисту діву; і, нарешті, маленький кинджал, що його, незважаючи на заборону шановного прево, ця пустунка завжди носить при собі і який завжди з'являється у неї в руці, тільки-но спробуєш обняти її. О, це злюща оса, будьте певні!

Архідиякон засипав Гренгуара запитаннями.

Есмеральда, на думку Гренгуара, була безневинною й чарівною істотою, красунею, якщо не зважати на властиву їй гримаску; це дівчина водночас наївна й пристрасна, яка нічого ще не знає і всім захоплюється, яка ще навіть і не уявляє, в чому різниця між жінкою і чоловіком; такою вона народилася, закохана в танець, шум, широкий простір; це просто дівчина-бджілка з невидимими крильцями на ногах, що живе наче у вихорі. Цією своєю властивістю вона завдячує мандрівному життю, яке постійно веде. Гренгуарові вдалося дізнатися, що ще змалку Есмеральда пройшла Іспанію й Каталонію аж до Сіцілії; він навіть гадав, що циганський табір, до якого вона належала, возив її в Алжірське королівство, країну, що лежить в Ахайї, ця Ахайя з одного боку межує з маленькою Албанією та Грецією, а з другого — з Сіцілійським морем, цим шляхом до Константинополя. Цигани, розповідав Гренгуар, є васалами Алжір-ського короля, бо він — володар усього племені білих маврів. Певним було також і те, що до Франції Есмеральда прибула ще маленькою через Угорщину. З усіх цих країн вона привезла уривки дивовижних говірок, іноземні пісні й поняття, що роблять її мову такою строкатою, як і її напівпаризьке, напівафриканське вбрання. Зрештою, населення кварталів, до яких вона заходить, любить її за веселість, за привітність, за жвавість, за її танці та пісні. Есмеральда впевнена, що в усьому місті її ненавидять тільки дві людини, про яких вона частенько згадує, здригаючись: лахмітницю з Роландової башти — ота гидка затворниця, яка не знати за що затаїла злість проти всіх циганок та проклинає бідну танцівницю щоразу, коли вона проходить повз її віконце, і якийсь священик, що при зустрічі з нею лякає її своїм поглядом і словами.

Остання подробиця дуже схвилювала архідиякона, але Гренгуар не звернув на це уваги, бо двомісячний проміжок часу встиг стерти з пам'яті безжурного поета дивні подробиці того вечора, коли він уперше зустрів циганку, і ту обставину, що при цій зустрічі був присутній архідиякон. Проте маленька танцівниця нічого не боїться: вона ж бо не ворожить і тому їй нічого боятися обвинувачень у чаклунстві, за яке так часто судять циганок. Крім того, Гренгуар, якщо й не є її чоловіком, то в усякому разі заміняє їй брата. Кінець кінцем філософ дуже терпеливо зносить цю форму платонічного подружнього життя. Що б там не було, він має пристановище і шматок хліба. Кожного ранку він, найчастіше разом з циганкою, іде із злодійського кварталу і допомагає їй на перехрестях щоденно збирати екю та дрібне срібло; кожного вечора він повертається з нею до спільного притулку, не забороняє їй замикати на засув двері своєї комірчини і засинає сном праведника. Це існування, казав він, якщо вдуматися, дуже приємне і настроює на мрійливість. До того ж, щиро кажучи, філософ не дуже певен того, що до нестями кохає циганку. Він майже так само любить і її кізку. Це чарівне створіння, покірливе, розумне, тямуще, — словом, учена кізка. У середні віки такі вчені тварини, що викликали захоплення і нерідко призводили своїх учителів до вогнища, були найзвичайнісінь-ким явищем. Однак чаклунство Есмеральдиної кізки із золотими ратичками найневинніше. Гренгуар пояснював ці фокуси архідияконові, який зацікавлено слухав усі подробиці. У більшості випадків досить було так або інакше покрутити тамбурином перед кізкою, щоб примусити її виконати бажаний фокус. Навчила її всього циганка, яка мала до цієї тонкої справи надзвичайний хист, їй навіть було досить двох місяців, щоб навчити кізку з окремих літер складати слово «Феб».

— Феб? — спитав священик. — Чому ж саме Феб?

— Не знаю, — відповів Гренгуар. — Може, вона гадає, що це слово має якусь магічну й таємну силу. Вона часто півголосом повторює його, коли їй здається, що вона сама.

— Ви певні, що це слово, а не ім'я? — спитав Клод, проникливо дивлячись на Гренгуара.

— Чиє ім'я? — спитав поет.

— Хто знає? — відповів священик.

— Моя думка така, месіре. Цигани до деякої міри вогнепоклонники і обожнюють сонце. Ось звідки і взялося слово «Феб».

— А мені це не здається настільки ясним, як вам, метре П'єр.

— По суті, мене це мало обходить. Нехай собі бурмоче на здоров'я свого «Феба» скільки їй заманеться. Очевидним є тільки те, що Джалі любить мене вже майже так само, як і її.

— Хто це Джалі?

— Кізка.

Архідиякон, спершись підборіддям на руку, на мить замислився. Раптом він круто обернувся до Гренгуара.

— І ти мені клянешся, що не доторкався до неї?

— До кого? — спитав Гренгуар. — До кізки?

— Ні, до цієї жінки.

— До моєї жінки? Клянуся вам, що ні! — А ти часто буваєш з нею на самоті? — Кожного вечора, не менше години. Дом Клод насупив брови.

— O! O! Solus cum sola non cogitabuntur orare «Pater noster» [111].

— Клянуся душею, я міг би прочитати при ній і «Pater noster», i «Ave Maria», i «Credo in Deum, patrem omnipotentem» [112], і вона звернула б на мене не більше уваги, ніж курка на церкву.

— Поклянись мені утробою твоєї матері, що ти й пальцем не торкнувся цього створіння, — з силою повторив архідиякон.

— Я готовий поклястися в цьому і головою мого батька, оскільки між тим і другим існує не один зв'язок. Але, шановний учителю, дозвольте й мені в свою чергу поставити вам одне запитання.

вернуться

111

Мужчина з жінкою на самоті не здумають читати «Отче наш» (лат.).

вернуться

112

«Отче наш», «Богородиця», «Вірую» (лат.) — початкові слова молитов.