Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 70

— О, — прошепотіла вона, — ось та мить, коли я хотіла б умерти! Феб визнав, що «та мить» якраз слушна для того, щоб ще раз палко поцілувати її, чим завдав архідиякону нової муки.

— Померти! — вигукнув захоплений ротмістр. — Що це ви кажете, чарівний ангеле? Саме зараз, цієї миті й варто жити, клянусь Юпітером! Померти на початку такого раювання! Клянуся рогами сатани, це все дурниця! Це все не те. Послухайте, моя кохана Сіміляр… Есмеральда… Пробачте, але у вас таке бусурманське ім'я, що з ним я ніяк не можу дати собі ради. Воно, немов густий чагарник, у якому я весь час плутаюся.

— Боже мій, — промовила бідна дівчина, — а я гадала, що це ім'я красиве, тому що незвичайне! Та коли воно вам не подобається, то я воліла б називатися просто Готон [140].

— Ах! Не варто засмучуватись через такі дрібниці, моя красуне! Це ім'я, до якого треба звикнути, от і все. Тільки-но я вивчу його напам'ять, все буде добре. Отже, послухайте мене, моя Сіміляр: я кохаю вас до нестями. Я вас так кохаю, що просто дивно. Я знаю одну дівчину, яка через це казиться від люті…

Дівчина ревниво перебила його:

— Хто вона така?

— А яке нам діло до неї? — сказав Феб. — Ви мене кохаєте?

— О!.. — промовила вона.

— Ну от і добре! Це найголовніше. Ви побачите, що і я вас кохаю. Нехай мене підчепить на свої вила цей довготелесий диявол Нептун, якщо я не зроблю вас найщасливішим створінням у світі. У нас буде де-небудь гарненька квартирка… Я накажу своїм стрільцям гарцювати попід вашими вікнами. Вони всі кінні й заткнуть за пояс стрільців капітана Міньйона. Серед них є пікінери, лучники, пищальники. Я поведу вас на великий парад паризького гарнізону біля хлібниць Рюллі. Це пишне видовище. Вісімдесят тисяч озброєних людей, тридцять тисяч білих панцирів, лат, кольчуг, шістдесят сім цехових корогов і стягів, прапори парламенту, рахункової палати, скарбниці, монетного двору, словом, увесь чортів почет! Я поведу вас подивитися на левів королівського палацу, це хижі тварини. Усі жінки люблять такі видовища.

Молода дівчина, уже кілька хвилин захоплена своїми думками, мріяла під звуки його голосу, не вдумуючись у зміст його слів.

— О! Ви будете щасливою, — вів далі ротмістр і водночас непомітно розстебнув пояс циганки.

— Що ви робите? — раптом вигукнула вона. Ці «недозволені дії» розвіяли мрійливість циганки.

— Нічого, — відповів Феб, — я тільки сказав, що вам доведеться викинути це безглузде вуличне вбрання, коли ви будете зі мною.

— Коли я буду з тобою, мій Фебе! — ніжно прошепотіла молода дівчина.

Вона знову замислилася й замовкла.

Ротмістр, підбадьорений її ніжністю, обняв її стан і, не відчуваючи опору, почав тихенько розшнуровувати її корсаж, зсунув нашийну косинку. Архідиякон, важко дихаючи, побачив, як із серпанку, мов місяць, що піднімається на обрії з туману, виступило чарівне оголене плече циганки, кругле, смугляве.

Молода дівчина не опиралася. Здавалося, вона нічого не помічала. Очі хороброго ротмістра виблискували. Раптом вона обернулася до нього.

— Фебе, — сказала вона з виразом безмежного кохання, — навчи мене своєї віри.

— Моєї віри? — вигукнув ротмістр, зайшовшись реготом. — Щоб я навчив тебе моєї віри! Грім і блискавка! Навіщо тобі здалася моя віра?

— Щоб ми могли повінчатися, — відповіла вона.

На обличчі ротмістра відбились водночас здивування, зневага, безтурботність і хтивість.

— А! Он воно що! — промовив він. — А хіба ми збираємося вінчатися? Циганка зблідла і сумно схилила голову на груди.

— Красуне моя! — ніжно сказав Феб. — А для чого всі ці дурниці? Велике діло вінчання! Хіба люди менше кохають одне одного, якщо їх не побризкають латинню в попівській крамничці?

І, кажучи це найсолодшим голосом, він ще ближче присунувся до циганки, його пестливі руки знову обвили її тонкий гнучкий стан, його погляд розгорявся дедалі дужче, і все свідчило про те, що для пана Феба настала така хвилина, коли сам Юпітер робить стільки дурниць, що добродушний Гомер змушений закликати на допомогу хмару.

Тим часом Клод усе це бачив. Двері було збито з трухлявих дощечок, крізь широкі щілини яких вільно проникав його погляд, схожий на погляд хижого птаха. Цей смуглявий широкоплечий священик, який досі був приречений на сувору монастирську цнотливість, тремтів і кипів, дивлячись на цю сцену любострасного кохання. Вигляд молодої чарівної дівчини, напів-роздягненої, відданої у владу палкого мужчини, вливав розплавлений свинець у його жили. З ним діялося щось незвичайне; його погляд, сповнений хтивих ревнощів, впивався в усе, що оголювала кожна відколота шпилька.

Той, хто міг би в цю хвилину побачити обличчя нещасного, що припав до сточених шашелем дощок, подумав би: він бачить тигра, який дивиться з глибини своєї клітки на шакала, що пожирає газель. Крізь щілини в дверях його зіниці палали, мов свічки.

Феб швидким рухом зірвав нашийну косинку циганки. Бідна дівчина, яка досі сиділа мовчазна й замріяна, зненацька стрепенулась; вона швидко відсунулась від заповзятливого ротмістра і, глянувши на свої оголені плечі та груди, зашарілась і, збентежена, заніміла від сорому. Вона схрестила свої гарненькі руки на персах, щоб прикрити їх. Якби не рум'янець, що палав на її щоках, то можна було подумати, що це статуя Соромливості. Очі її були опущені.

Зірвавши з її пліч косинку, ротмістр відкрив таємничий амулет, що висів у неї на шиї.

— Що це таке? — спитав він, скориставшись нагодою, щоб знову наблизитися до чарівного створіння, яке він сполошив.

— Не руште! — вигукнула вона поспішно. — Це мій охоронець! Він допоможе мені відшукати мою сім'ю, якщо тільки я буду гідна цього. О, облиште мене, пане ротмістр! Мамо! Моя бідна матусю! Мамо моя! Де ти! Допоможи мені! Згляньтеся, пане Феб! Віддайте мені мою косинку!

Феб відступив і холодно промовив:

— О дамуазель, тепер я бачу, що ви мене не кохаєте!

— Я його не кохаю! — вигукнула бідна дівчина, пригорнувшись до ротмістра, якого вона примусила сісти поруч себе. — Я не кохаю тебе, мій Фебе! Що ти кажеш, злий, ти хочеш розірвати моє серце? Ось на, бери мене, бери мене! Роби зі мною, що хочеш, я твоя. Навіщо мені талісман? Що мені моя мати! Ти мені мати, бо я кохаю тебе, Фебе! Мій коханий Фебе! Чи бачиш ти мене? Це я, поглянь на мене, це я, та дівчина, якої ти не захочеш відштовхнути від себе, яка сама, сама шукає тебе. Серце моє, життя моє, моє тіло, я сама — усе належить вам, мій рицарю. Ну, добре, ні, не треба вінчатися, коли це тобі не подобається. Та й що я таке? Жалюгідне вуличне дівча, тоді як ти, мій Фебе, — ти дворянин. І справді, смішно! Танцюристка вінчається з офіцером! Та що я, справді, збожеволіла! Ні, Фебе, ні! Я буду твоєю коханкою, твоєю іграшкою, твоєю забавкою, всім, чим ти побажаєш. Бо я ж тільки для цього й створена; нехай мене плямують, принижують, ганьблять, що мені до того! Адже ти кохаєш мене! Я буду найбільш гордою, найщасливішою серед жінок. А коли я постарію або споганію, Фебе, коли я стану не вартою вашого кохання, монсеньйоре, тоді ви дозволите мені прислуговувати вам. Інші вишиватимуть вам шарфи, а я, служниця ваша, берегтиму їх. Ви дозволите мені полірувати вам остроги, чистити ваш камзол, стирати порох з вашого взуття. Адже правда, мій Фебе, ви не відмовите мені в цій ласці? А тепер візьми мене! Ось я, Фебе, вся я належу тобі, тільки кохай мене! Нам, циганкам, небагато треба — свободи й кохання!

І, кажучи це, вона обвила руками шию ротмістра, вона дивилася на нього знизу вгору, благально, з чарівною усмішкою крізь сльози. її ніжні перса терлися об його сукняний камзол із жорсткою вишивкою. Її напівоголене чудове тіло розпростерлося на його колінах. Сп'янілий ротмістр припав своїми палаючими устами до її прекрасних смуглявих плечей. Молода дівчина, спрямувавши погляд на стелю, відкинувши назад голову, трепетала, завмираючи під цим поцілунком.

Раптом над головою Феба вона побачила іншу голову: мертвотно-бліде обличчя, зеленувате, викривлене, з пекельною мукою в погляді, а біля цього обличчя — руку з кинджалом. Це було обличчя й рука священика. Він виламав двері й опинився біля них. Феб не міг його бачити. Молода дівчина скам'яніла, заледеніла, оніміла від цього жахливого видіння, мов голубка, яка підняла голову в ту мить, коли шуліка заглянув своїми круглими очима до її гнізда.

140

Готон — зменшене ім'я від Маргарити (Маргерітон — Марготон — Готон) — одне з поширених імен серед простолюду Франції