Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 25

25

— На плантацію я не піду, Клементе.

Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу.

Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе:

— Ти мене не любиш!

Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:

— Не треба, Фагундесе.

Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:

— Я ладен убити тебе, та й себе також...

— Чому?

— Ти не любиш мене.

— Дурень ти...

— Але ж, мій боже, що мені робити?

— Все це не варте уваги...— сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.

— Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.

Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.

— Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?

— Тобто як це навіщо?

— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?

— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.

— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене.— Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.

— Але ж, Габрієло...

Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.

Він ледве спромігся вимовити:

— Ти не любиш мене...

— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.

— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?

— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.

— А яка твоя мета?

— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.

Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:

— Все це не варте уваги, Клементе.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Самотність Глорії (що зітхає у своєму вікні)

Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма...

(Із статті Доктора в «Діаріо де Ільєус»).

Скарга Глорії 

Пала вогонь в моєму серці, Скажіть же, прошу вас, мені, Кому згоріть на тім вогні? Ні в чим відмови я не знаю — Полковник все мені дає: Найкращі в місті меблі маю, Шовкові сукні в мене є. Та що для мене сукні пишні, Сатин, атлас і оксамит, Коли десь щастя заблукалось І не приходить ні на мить? Мене рятує парасолька Від сонця променів щочас, А хто ж вогонь отой погасить, Що в серці й досі не погас? В крамницях кращих я купую Все за полковника платню, А де ж мені добути ліків Проти сердечного вогню? На Глорію, прислугу втіхи, Усім поглянути кортить, Коли б же люди тільки знали, Як важко в світі цьому жить! Багатому належу діду, Мене за гроші він трима, Та він бува зі мною рідко, І мушу спати я сама. В моїх очах завжди утома, І губи спрага обпіка, Невже ж мене не приголубить Міцна коханого рука? Того багаття не погасить Тонке голландське полотно, На зміну мук безмовний місяць Все поглядає у вікно. Так на постелі одинокій Мене терзає чорна мла; І ночі схожі між собою,— Така ж сьогодні, як була. Кому страждання оповісти? Шукати в кого співчуття? Хіба до місяця звернутись, Що добре зна моє життя? Мені б студента з ледь помітним Пушком, де вусам ще рости, Мені б солдата у мундирі Зустріти б, господи, прости... І хай вони хоча б краплину Кохання в дар дали мені, Потамували люту спрагу, Погрілись на крутім вогні. Своїх дверей не замикаю,— Ну де ж ви, любі? Де ви? Де? Всю ніч очей я не змикаю, Аж поки сонечко зійде, Я за кохання крапелину Віддам усе, що тільки є, Аби хоч раз вночі побачить, Що ліжко не пусте моє! Пала вогонь в моєму серці, Скажіть, же, прошу вас, мені: Кому згоріть на тім вогні? 

Про спокусу у вікні 

Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання:

— Ганьба!

— Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути...

— І хлопчаки позбуваються невинності, коли бачать її.

Сувора Доротея, у всьому чорному, як це заведено у старих дів, зашепотіла у святому гніві:

— Полковник Коріолано міг би найняти для цієї дівки будинок і на околиці міста. А він посадив її перед очима найдостойніших людей міста. Просто перед носом у чоловіків...

— Майже поряд з церквою. Це зневага до бога.

Починаючи з п'ятої вечора чоловіки, що сиділи в переповненому барі, не відводили поглядів від Глорії, що сиділа біля вікна з протилежного боку майдану. Учитель Жозуе, пристебнувши синього в білу цяточку метелика і намастивши голову брильянтином, високий, прямий («Мов печальний, самотній евкаліпт»,— писав він про себе в одній з поем), із замалими сухотними щоками, переходив майдан і простував тротуаром повз вікно Глорії, тримаючи в руках томик поезій. У віддаленому закутку майдану, облямований невеличким акуратним садом, в якому росли чайні троянди і білі лілеї, височів новий будинок з кущем жасмину край воріт; він належав полковнику Мелку Таваресу і був причиною довгих і жорстоких суперечок в «Папеларіа Модело». Дім було споруджено в модерному стилі — перший твір архітектора, виписаного з Ріо Мундіньйо Фалканом.