Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 84

— Вони всю ніч полюватимуть негра. А негр спокійнісінько сидить тут і розмовляє з Габрієлою.

Розсміялася й Габрієла і налила йому в склянку ще кашаси:

— Що ж ти думаєш робити далі?

— Є тут один хлопець на ім'я Лойріньйо. Ти його знаєш?

— Лойріньйо? Нещодавно я чула це ім'я в барі.

— То ти розшукай його. Нехай призначить мені місце для зустрічі.

— А де я його знайду?

— Він мав прийти у «Бате-Фундо», це таке місце для танців на вулиці Сапо. Але, мабуть, його вже там немає. Ми домовлялися на восьму годину. Котра зараз?

Габрієла сходила у вітальню,— вони сиділи в кухні,— поглянула на годинник:

— Дев'ята. А коли його не буде в «Бате-Фундо» ?

— Коли не буде? — Він почухав свою кучеряву потилицю.— Полковник на плантації, а його дружина нічого не петрає в цих справах, з нею говорити не варто.

— Який полковник?

— Сеньйор Мелк. Ти знаєш полковника Амансіо? Одноокого.

— Звичайно, знаю. Він часто буває в барі.

— Так ось, коли не знайдеш Лойріньйо, розшукай полковника, він допоможе.

На щастя, дівчинка-служниця не ночувала в будинку Насіба. Вона йшла по обіді додому. Габрієла одвела Фагундеса в комірчину, де донедавна мешкала сама.

— Дай мені ще чарку,— попросив він.

Вона принесла пляшку кашаси:

— Не пий занадто багато.

— Іди, іди, не бійся. Лише один ковток, аби нарешті зовсім прийти до тями. Я не заперечую проти смерті від кулі. Ми помираємо в битві з усмішкою на губах. Але я не хочу, аби мене шматували ножами і кинджалами. Це зла смерть, невесела і важка. Перед моїми очима одна людина сконала в такий спосіб. Страшно було дивитися.

Габрієла запитала:

— Навіщо ти стріляв? Чим це було викликано? Він хіба скривдив тебе?

— Мені він не заподіяв нічого лихого. Але так звелів полковник. Лойріньйо послав мене. І я не міг не піти. Кожний має свою роботу, і кожний її виконує. До того ж нам з Клементе треба купити ділянку землі. Ми вже з ним домовились.

— Але той, в кого ти стріляв, вижив. Отже, ти нічого не заробиш.

— Як він міг вижити, не розумію. Мабуть, ще не прийшла його смерть.

Габрієла сказала, щоб він сидів тихо, не запалював вогню і не виходив з кімнати. Полювання на пагорбі тривало. Кота, що стрімко вистрибнув з кущів, жагунсо прийняли за вбивцю. Вони прочесали всі чагарники вершок за вершком.

Габрієла взула старі жовті туфлі. Було трохи більше, ніж пів на десяту. В таку пізню годину заміжні жінки не виходять на вулиці Ільєуса. Лише повії. Габрієла не подумала про це. Не подумала і про те, що вона казатиме Насібу, коли той довідається про її прогулянку вечірнім Ільєусом, і що казатимуть ті, хто зустріне її на вулицях. Негр Фагундес добре ставився до неї, коли вони йшли разом з іншими біженцями із сертану. Він ніс на спині її дядька, доки той не помер, і, коли Клементе, розсердившись, вдарив Габрієлу, він вчасно з'явився і став на її захист. Вона не залишить його в біді, адже він може потрапити до рук жагунсо. Убивати — це погано, їй не подобаються люди, котрі вбивають. Але негр Фагундес не вміє робити нічого іншого. Він ніколи нічому не вчився і вміє лише вбивати.

Габрієла вийшла на вулицю, замкнула сінешні двері, я ключ узяла з собою. На вулиці Сапо, що йшла обабіч залізниці, їй не доводилось бувати. Вона спустилась на набережну.

В барі було людно, майже всі столики були зайняті, і чимало відвідувачів стояло. Насіб ходив поміж столиками, інколи зупинявся. На майдані Руя Барбози вона звернула вбік і пішла до майдану Сеабра. Ще траплялися перехожі, дехто поглядав на Габрієлу з цікавістю, дехто вітався. Це були знайомі Насіба — відвідувачі бару. Але вони всі перебували під враженням сьогоднішніх подій і тому не дивувалися з цієї дивної зустрічі. Габрієла дійшла до залізничної колії і опинилася в районі убогих хатинок околиці міста. Повз неї ішли повії найнижчого гатунку, декотрі з них здивовано озиралися. Одна схопила її за руку:

— Е, та ти, здається, новенька, я тебе раніше не зустрічала... Ти звідки?

— Із сертану,— відповіла Габрієла, не задумуючись.— Де тут вулиця Сапо?

— Трохи далі. А що тобі там треба? Ти до Me?

— Ні. В «Бате-Фундо».

— Так ти ось куди йдеш? Ти хоробра дівка.Я, приміром, уникаю того місця. А сьогодні там особливо небезпечно, там твориться чорти батька зна що. Візьми праворуч і втрапиш прямо до «Бате-Фундо».

Габрієла звернула за ріг. Її зупинив якийсь негр:

— Куди прямуєш, красуне? — Він зазирнув їй у обличчя, вона йому сподобалась, і він боляче ущипнув Габрієлу за щоку.— Ти де живеш?

— Далеко.

— Це не має значення. Ходімо розважимось.

— Зараз не можу. Я поспішаю.

— Гадаєш, що я тебе обдурю? Дивись...— Він тицьнув руку в кишеню і дістав кілька дрібних кредиток.

— Нічого я не думаю, просто поспішаю.

— А я поспішаю ще більше, тому й вийшов на вулицю.

— Але я спішу в справах. Пусти мене. Я незабаром повернусь.

— Повернешся?

— Слово честі.

— Я тебе чекатиму.

— Гаразд. Чекай тут.

Габрієла швидко пішла далі. Майже поряд з «Бате-Фундо», звідки долинав гуркіт барабанів і дзвін гітари, якийсь п'яний, хитнувшись, спробував обняти її. Габрієла відштовхнула його ліктем, він утратив рівновагу і ухопився за ліхтар. З дверей «Бате-Фундо», що містилося на тьмяно освітленій вулиці, чувся гомін голосів, гучні сплески сміху і вигуки. Габрієла увійшла. Хтось одразу гукнув її:

— Гей, смаглявко, іди сюди, випий ковточок з нами.

Старий грав на гітарі, дівча било в бубон. Тут було чимало зів'ялих жінок, грубо нафарбованих і п'яних. Але подивувались і зовсім молоденькі каброші. Одній з них, з розпущеними косами і худорлявим обличчям, не було, мабуть, і п'ятнадцяти років. Якийсь чоловік причепився до Габрієли, аби вона сіла за його столик. Жінки, старі і дівчатка, підозріло поглядали на неї. Звідки взялася ця вродлива і чарівна суперниця? Потім Габрієлу покликав інший чоловік. Господар бару, одноногий мулат, стукаючи об підлогу дерев'яною ногою, підійшов до неї. Якийсь матрос, мабуть, з одного із кораблів компанії «Баїйяна», обняв Габрієлу за стан і прошепотів:

— Ти вільна, моя крихітко? Я піду з тобою...

— Ні, я зайнята...

Вона усміхнулася йому, це був симпатичний парубок, і від нього пахло морем. Матрос сказав: «Жаль!» — і рушив у глибину зали на пошуки іншої жінки. Одноногий мулат підійшов до Габрієли:

— Де я тебе бачив? Мабуть, ми десь зустрічались. Але де?

Поки він пригадував, Габрієла запитала:

— Тут є хлопчина на ймення Лойріньйо? Мені необхідно з ним поговорити. У мене до нього термінова справа.

Одна з жінок почула запитання Габрієли і гукнула:

— Едіт! Мадам розшукує Лойріньйо!

В залі пролунав дружний регіт. П'ятнадцятилітнє дівчисько у сукні вище колін підхопилося з місця:

— Що потрібно цій корові від мого Лойріньйо? — Вона пішла на Габрієлу, взявшись у боки, із зухвалим виглядом.

— Сьогодні ти його не знайдеш,— засміявся якийсь чоловік.

Дівчисько стало перед Габрієлою:

— Так навіщо тобі, купо гною, знадобився мій коханець?

— Мені необхідно поговорити з ним...

— Поговорити...— Дівчисько плюнуло.— Знаю я вас, брудних шльондр. Просто ти в нього вклепалась. Всі баби лізуть до нього. Всі корови.

Їй було не більше п'ятнадцяти, і Габрієла, сама не знаючи чого, згадала дядька. Якась літня жінка втрутилася в розмову:

— Облиш, Едіт. Вона все одно не зважає на тебе.

— Пусти, я провчу цю корову...

Вона простягла свої дитячі руки до обличчя Габрієли, але та була напоготові, вхопила дівчисько за худі пальці і опустила її руки.

— Корова! — заверещала Едіт і рвонулась уперед.

Всі, хто був у залі, підхопились з місць — не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік:

— Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! — Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір.— Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару?