Русичі - Юринець Ігор - Страница 46

— Стійте! Хто зрушить з місця — дістане стрілу! Зброю — мені до ніг!

Недовго вагалися сковані страхом втікачі. Зворухнулася одна з постатей, і дзенькнула лякливо криця біля ніг молодого посадника. Туди ж полетіло ще три мечі.

— Зв’язати треба, бо ради собі з ними не дамо, — прошепотів на саме вухо побратимові Борич. — Ти звідси слідкуй за ними, а я познімаю пояси та скручу кожному руки. Гадаю, не завадить та осторога.

Він вклав у поножі меча й підійшов до одного з тих, що сидів, обіпершись об стіну. Через якийсь час озвався спокійно і вдоволено:

— З цим — готово.

Підштовхнувши зв’язаного до Влада, Борич схилився над наступним з перекинчиків.

— Двоє їх тільки! Вирвемося! — верескнув раптом той, зі зв’язаними руками, та всією вагою навалився на Влада, прагнучи повалити на землю. Той вигук ніби повернув до життя інших втікачів. Двоє схопилися з Боричем, а ще один ступив у глиб підземелля, де Влад марно намагався вивільнитися з-під супротивника. Хижо зблиснуло у десниці напасника лезо ножа. Все мала вирішити одна-єдина мить…

І раптом з глибини темного коридора з’явилася дівоча постать, стрімко мигнуло вістря меча і увіп’ялось у спину велетневі, що, поваливши Влада на землю, стискав йому горло. Знавісніло стріпуючись усім тілом, той відкинувся назад. Випроставшись, Горислава глянула перед себе і завмерла: над Владом, який усе ще не міг вивільнитися від тіла вбитого, уже нависло лезо ножа другого перебіжчика. І ту ж мить зрозуміла дівчина, що вже не стачить ні сили, ні часу їй спинити змах важкої ворожої руки і залишалося єдине — ступити вперед і на себе прийняти той удар. Залишалося єдине…

І таки ступила той останній крок, власним життям захистивши від смерті своє кохання…

Вбивця одразу ж відіпхнув з-перед себе ту неждану перешкоду, але цієї миті вистачило, аби Влад, струснувши зі спини тіло вбитого, схопився на ноги та рвонув із поножів меча. І коли, гаркнувши щось погрозливе, ворог подався усім тілом вперед, аби вгородити у супротивника скривавлене лезо, на нього вже чекало невидиме в пітьмі наготовлене вістря меча… Лиш хруснула кольчуга та дикий розпачливий скрик зашамкотів відлунням кудись у глиб підземного ходу. Хрипкий вереск обірвався надсадним булькотінням, і вбивця Горислави шугнув у чорну безпросвіть небуття.

Влад вихопив меча із грудей ворога та, спритно, відскочивши вбік, озирнувся навколо себе, чекаючи нового нападу. Та погляд його натикався лише на похмурі стіни підземелля й скривавлені трупи ворогів, і враз… Ні, то не видалося йому… Невже не видалося?.. Горислава? Чому вона тут? Влад якусь мить заціпеніло вдивлявся в обличчя дівчини і врешті почав розуміти, що це вона, Горислава, встромила ножа у спину ворога, який, ще б мить, задушив би його, Влада…

— Горисла-а-а-во-о-о… — стогін, що нараз вихопився із глибини грудей надтисьменського посадника, змусив Борича озирнутися. Він уже вклав на землю одного зі своїх супротивників, тепер зводив рахунки з останнім із зрадників, що спробував було вислизнути назовні. Пальці корчинця, мов залізні лещата, зімкнулися на горлянці ворога, який вмить зів’яв та лиш вичавлював із себе нажахане хлипання.

— Тікати намислив… Мене одурити схотів… Не сховаєшся від покари, гидотне поріддя, — торжествуюче гримкотів голос Борича, який за кожним словом стріпував невдатного втікача, ніби надумав витрясти з того рештки життєвих сил.

Враз відкинув від себе охлялого ворога та поглядом увіп’явся в глиб підземелля, звідки на повну силу лунали тупіт ніг та стривожені вигуки.

— Владе, наші! Нарешті… — віддихуючись після жаркої сутички, вигукнув Борич.

Одразу ж кілька смолоскипів жовтими плямами вихопилися із-за викруту ходу та через хвильку освітили місце недавнього бою. Загомоніли збуджено воїни.

— Зловили їх таки!

— Наздогнав їх посадник наш!

Воїни ближче підійшли до посадника, і враз стихли веселі вигуки. Біля тіла вбитої дівчини стояв на колінах їх посадник, тужно похилившись у скорботі і незважаючи на прибульців. — Горисла-а-во-о… — все було у тому стогоні — незагойний біль втрати і кохання, прокляття всьому світові за жорстоку несправедливість і клятва завжди зберегти у серці образ дівчини, котра вдруге захистила його від смерті…

Тихо було.

Вигойдувалося, мерехтіло жовтаве світло смолоскипів та карбувало на чорному тлі схилену над полеглою коханою тужну постать молодого мужа, похмурих воїнів, які, похиливши на груди голови, мовчки кам’яніли перед цим втіленням нерозрадного горя і страждання.

34

Через кілька хвиль Влад зі своїм побратимом були вже на стіні. Міцна та широка (на ній могли вільно розминутися троє вершників), вона була надійно захищена ззовні товстим пристінком, що сягав ледь не до пліч. Поквапом дісталися до західної вежі, з якої, мов на долоні, видно було викрути Купецького шляху, що подекуди витикався із зеленавої яскріні лісів.

Незрима напруга обволікала все отут, де вже готувалися зустріти ворога оборонці кріпості. Трепет небезпеки рішучістю запалював очі захисників надтисьменської твердині. Пильно вглядалися в далеч, оповиту червонястими відсвітами вже тьмяніючого призахідного сонця.

Аж вібрувала тиша, погідно було і тривожно. Разом із вечоровою сутінню насувалися на горян нові випробування, може, во сто крат важчі пережитих.

Все ніби скам’яніло та завмерло у кріпості. І коли та передгрозова тиша стала вже нестерпною — хрипко розітнув її самотній згук трембіти. Тремкий і беззахисний, він, здавалося, ось-ось обірветься. Та тут же відізвалися до нього трембітарі з інших веж. І вже не до людей, а до самих небес возносили і ридання, і прокльони, і глухий рокіт погроз. Так з давніх-давен сповіщали надтисьменці про наближення ворога, перестерігаючи все довколишшя про навислу над краєм небезпеку.

Раптово стихли, ті тужливі звуки.

Тепер уже не треба було орлиного зору, аби розгледіти далеко на шляху гойдливу, зблискуючу крицею та вібруючу глухим гулом сотень кінських копит, звивисту потвору, що поводі й невпинно підповзала все ближче.

— Готуймося до бою, браття! — той вигук Владів, здавалося, долетів аж до протилежних стін кріпості.

— Войє! — стоголосо обізвалася вся кріпость на ті слова. І у відгомоні бойового кличу горян, що могутньо сколихнувся над стінами, дзвеніла клятва відстояти кріпость або з честю полягти у двобої з чужинцями. Бо ж здавен відомо: до всього можуть звикнути русичі — і до голоду, і до праці найважчої, і до незгод ратних, одного лишень їм повік не навчитися — неволі і покори рабської.

А хитлива колона ворожого війська щораз ближче зблискувала залізною лускою — сотні вершників, злитих у єдине і нероз’ємне ціле, безпечно наближалися до кріпосних стін, з яких щомиті могла сипонути навстріч злива смертоносних стріл. Ось уже виступили перші ряди чужинців на відкритий пригірок перед самим урвищем, яке вивершували присадкуваті та масивні кріпосні стіни. Змайнуло у червонястих променях сонця важке знамено. І нараз закам’яніла зведена вгору рука молодого посадника, що вже готовий був подати лучникам знак відпустити тятиви.

До болю стис повіки молодий верховода надтисьменців, прагнучи відігнати з-перед очей дивну ману. Та відкрив очі і впевнився, що йому не примарилося: на знамені раз по раз зблискував золотом знак володаря землі руської Володимира Святославича, такий самий, як і той, що вибитий був на посадницькій гривні, яку передав йому помираючий боярин Миловид.

— Опустіть луки! — ще непевно якось видавив із себе.

І навряд чи почули б воїни те повеління, коли б не повторив його уже в повен голос Борич:

— Не ворог то! Поміч!.. Із Києва!

Завирувало все радісним шаленством. Так ріка, пинена міцною загорожею, поволі набирає силу, могутнім порухом розбиває гамуючі її окови і стрімко, бурхливо рине крізь звільнене пересохле русло, розбризкуючи навсібіч торжество своєї перемоги.

І знову здригнувся вечір від гуку трембіт. Та тепер не було вже у тих звуках ні скорботи, ні перестороги. Радісну вість гули трембіти, виспівували-перемовлялися про те, що скінчилися страждання та горе, що вистояв і не скорився чужинським зайдам цей край гордих і мужніх людей. І ніколи не здолати напасникам його стійкості, бо не сам-один стоїть на перехрестях незмірного і жорстокого світу, а спирається на могуть усієї землі русичів. Чернігів, і Київ, і далекий Новгород, сотні інших городищ та весей живлять цілющими соками цю порубіжну землю, яка стала непоборною кріпостю на західних окраїнах Русі.