Русичі - Юринець Ігор - Страница 5

— Егей! Гори, чуєте мене?! То Влад, владар ваш прийшов! — гукнув, аж відлуння дзвінко розсипалося вдалечині.

Нараз здригнувся, наготував бартку. Гучний тріск зачув від дуба з медовим дуплом. Глянув туди насторожено — і остовпів. М’яко ковзнула донизу по стовбурі дерева жива червоняста гора. Аж засоромився свого страху.

— Стій, злодюго бджолиний! — надав духу ведмедеві і якийсь час дослухався, як тріщить смеречиння, ламане велетенським звіром. А відтак рушив до своїх медових комор. Поклав на землю при дубовому кореневищі узорчасто гаптований шкіряний кептар, мереживом оздоблену торбинку, перекинув через плече невелику бочівку-довбанку і, обхопивши стовбур обіруч, подерся догори.

Дуб розгалужувався високо над землею, тож Влад аж захекався, заки вчепився за нижню гіллю. Бджоли, розтривожені ведмедем, здавалося, відчули в ньому ще одного напасника — дзижчали погрозливо, так і липли до обличчя та рук, вишукували будь-яку шпарку, аби дістатися до живого тіла. Влад піднявся на верхівку та осідлав товсту віть — вирішив спочити трохи, перечекати, доки вгомониться бджолиний рій.

Розглядав, ніби вперше побачивши, хвилясте пасмо гірського хребта, звивисту стрічку Тисьмениці, пообіч вигинів якої стелився безконечний Купецький гостинець.

Зиркнув і в той бік, де погожої днини можна було розгледіти обриси недалекого Сільця.

Зиркнув — і отерп. Над валами, що оперізували поселення, здіймалися у височінь клубасті димові гривуни, розпливалися щораз ширше та ширше.

З того скам’яніння вихопили Влада тужливі згуки трембіт, що долинули від надтисьменського городища, — сповіщали про біду, од якої можуть врятувати лише стіни кріпості.

Звідси, з височіні, видно було пожвавлення побіля кріпосних воріт. Там, на мості, зануртувало вировисько — ніби Тисьмениця вийшла з берегів у весняну повінь. З ближніх околиць збігався люд зі своїм нехитрим скарбом, аби порятуватися від нежданих нападників. Тягнулися через міст піші і кінні впереміж із отарами овець та кіз.

Нараз увагу Влада привернув Купецький гостинець. Там, де зараз за Сільцем вихоплювався він на узгірок, заблискотіла в сонячнім промінні криця. Наче величезна гадина сповзала з улоговину, раз у раз блимаючи лискучим довжелезнім тілом.

Годі було розрізнити з такої відстані людей, та Владові здавалося, що чітко бачить він і наочниці шоломів, і плетиво кольчуг, і гаптовані золотом знаки на червонястому стягові, що тріпоче на вітрі поперед оружного загону.

Сумнівів не було: чужинці вступили на руську землю.

Влад вивіркою злетів додолу, навпростець, вже не вибираючи дороги, кинувся туди, де готувалася до нелегкого бою його громада. Аж тепер стисла серце пекуча тривога за Младу. Як там вона? Чи встигла схоронитися за кріпосними стінами?

Здавалося, забрала зворотна дорога зовсім небагато часу, але коли вигулькнув на пригірок, за яким уже починався випряжений сонцем зруб, що спадав полого аж до самого кріпосного рову, спинився вражено. Ту ж мить припав до землі. Один за одним вихоплювалися догори перед кріпостю чужинські вершники.

Ставало їх усе більше і більше. Щось збуджено поміж собою вигалайкуючи, розсипалися вусібіч, по троє-четверо відбивалися від гурту, гнали коней до розкиданих по узгір’ї хиж, палені надією поживитися поки хоч чим-небудь. Та основна маса з кількох сотень воїнів вигарцьовувала на безпечній відстані перед воротами кріпості. Голосно перемовлялися та жартували, не сходячи, однак, на землю, ніби чекали когось.

І справді, через кілька хвиль загули бойові ріжки, на гору вихопилися кілька вершників у дорогих лискучих обладунках. У переднього на списі схитувалася важко і ніби вдоволено червоняста, золотом гаптована корогва. З-поміж усіх виділявся молодий ще, світловолосий чужинець; у жорстких рисах обличчя, чітко окреслених, ледь викривлених презирливим півусміхом устах, у кожному поруху проглядало усвідомлення своєї вищості над іншими людьми та звичка повелівати. На шкіряному поясі та руків’ї меча зблискувало барвисто дорогоцінне каміння. На всьому скаку осадивши коня, він спинився. Бундючно окинув поглядом військо, що встигло вирівнятися у довгі ряди, відтак перевів погляд на кріпость, оцінюючи досвідченим оком неприступність ровів та міцність стін, вивершених дубовим частоколом.

На якусь мить стихло все довкола. Лише з-поза стін кріпості, мов із розтривоженого бджолиного дупла, долинав стишений насторожений гамір та час від часу знервовано збрязкував вудилами кінь, якому ніяк не стоялося на місці. Стрій вбраних у залізо вершників похмуро вглядався у стрімкі вали, оперезані частоколом із міцно припасованих одне до одного дубових колод, загострене верхів’я яких скидалося на шоломи велетенських воїнів. Моторошна у своїй незрушності надтисьменська твердиня видивлялася на незваних пришельців вузькими бійницями, вишукуючи з-поміж них тих, кому судилося першими полягти на цьому клаптику руської землі. О, від перших стріл, що сипонуть з цих стін, рятунку не буде. Сам Перун вділив тим гартованим на семи вогнях наконечникам частку своєї моці. Недарма від прощального змаху правиці, яким змітав всевладний бог залишки зжовклого осіннього листя, і до першого небесного гуркоту, віщуючого пробудження Перунове після довгої зимової сплячки, чаклував над тими наконечниками мудрий всезнаючий Від — єдиновладний господар загубленого у лісових нетрищах святилища Перунового. Лише по одній такій стрілі вділено кожному з лучників. Страшну вони таїли силу. Варто було залізному жалу лише черкнути об шкіру чи то людини, чи звіра — і рятунку не було. Через кілька хвиль назавжди кам’янів поцілений ворог.

Та кожен знав: скористатися такою стрілою можна лише проти того, хто посягне на волю гірського краю, скористатися на початку бою — потім прийде на поміч Перун і допоможе здолати нападників. Той же, хто забуде ту заповідь, сам згине у муках страшних.

Лунка тиша, що, здавалося, аж променилася сухим зеленуватим світлом, тривожила, забивала віддих. Ось-ось вона вибухне і бризне навсібіч брязкотом металу, сліпучою кривавою іскрінню, ревищем, у якому сплетуться воєдино і висвист стріл, і гупотіння кінських копит, і сп’яніння звитяги, приреченості і смертельного жаху… Ось-ось…

Похмуре небо плавиться сіруватим відсвітом, спадає на гірські узвишшя, смарагдову зелень лісів, на товпище воїв… Ось-ось…

У тій порожнечі, що розколювала надвоє світ, ледь кивнув рукою чужинський світловолосий воєвода. Ту ж мить виїхав наперед інших, зблискуючи, мов хизуючись, металевим обладунком, один з його соратників, високо вгору звів безоружну правицю, скерував скакуна у бік кріпосних воріт. Стріпнувши буйною гривою, кінь, здавалося, знехотя корився вершникові.

— Гей, люди! — спинившись за десяток сажнів від рову, загорлав чужинець. — Хочу говорити з посадником кріпості!

— Від чийого імені говорити будеш?

— Від імені воєводи Гнєза, достойного слуги великого князя Мешка.

На вежі, що височіла над воротами надтисьменської твердині, звелася кремезна постать боярина Миловида.

— Про що говорити зі мною маєш, лехіте?! Нападниками нежданими прийшли ви на нашу землю — тож не словами, а оружжям розмовляти будемо!

— Не квапся, вельможний боярине. Не з підступом, не з лихими намірами прийшли ми, вої славного і хороброго володаря землі лехітської, у ваш край, а з радісною вістю. Вельможний повелитель наш, що взяв уже під свою милостиву руку Червенські гради, не обминув ласкою і ваші землі… Тож подумай, боярине! Хто з належною вдячністю сприйме сю милість — і для себе, і для нащадків честь і шану здобуде. Бо милостивий до покірних підданців повелитель наш.

— Негоже мовиш, лехіте, — заклекотів гнівом голос Миловида. — Одвіку руські люди жили в сих горах, одвіку сягала сюди влада великого князя київського. Та й кріпості оці порубіжні закладено за повелінням великого Святослава на оборону і міць руської землі. Тож чи личить нам нині навіть мову вести про те, аби добровільно піддатися кознивому володарю вашому! — аж кипів від тамованої люті. — Ніхто ще не смів нахабно пропонувати боярину Миловиду зрадити землю руську. Пускаю тебе живим лише тому, що послом єси. Це моє останнє, слово, так і передай своєму господареві!